Парламентський турборежим: шлях до диктатури

Почали з’являтися потроху голоси тих, хто підтримує той стан і порядок речей, що утворився із прийняттям законопроєкту № 12414 (щодо посилення повноважень Генпрокурора у розслідуванні корупційних проваджень). Одним із них став нардеп Сергій Власенко з фракції ВО «Батьківщина». Якщо стисло, його позиція полягає у тому, що він стоїть на захисті інституцій, які мають бути підзвітними лише й тільки українській владі. Вочевидь, мається на увазі претензія до НАБУ і САП, адже позаяк ці органи правопорядку були утворені за допомогою міжнародних організацій, то вони є чимось на кшталт «іноагентів».

Ок, Сергію. Давайте обговоримо це питання, але суто з професійної точки зору. Тим більше, що ще за шкільних часів ви були для мене прикладом того, яким має бути юрист, і я дуже поважав вас за те, яку роль ви відігравали, коли були опозиційним політиком. Хочу пояснити, чому я — адвокат, який упродовж останніх п’яти років є процесуальним опонентом детективів НАБУ і прокурорів САП у судових залах Вищого антикорупційного суду, — вийшов на вуличний протест (і піду також сьогодні).

Тому що я теж за інституції. І у питанні 12414 для мене принциповим стало не так і не стільки питання процесуального підпорядкування антикорупційних органів (хоча це теж важливо), як спосіб, у який законодавці вчинили цю наругу над демократією і парламентськими процедурами прийняття законів. Якщо дозволити це один раз, назавтра опинимося у реальній, а не вигаданій диктатурі. Тож у чому суть.

Парламент не здійснює свою діяльність у вільному творчому польоті. Процедура прийняття законів доволі чітко прописана у Регламенті Верховної Ради України, який ви, пане Сергію, знаєте чи не найкраще. Згідно з Регламентом, законопроєкти зазвичай проходять два читання: перше, у якому депутати голосують за підтримку так би мовити «чернетки» майбутнього закону, і друге — у якому цю чернетку із доопрацюваннями вже приймають як остаточний закон. Саме за процедурою проходження двох читань і розглядався законопроєкт 12414.

У кожного законопроєкту є свій предмет регулювання. У першому читанні ним були питання здійснення розслідувань щодо зниклих безвісти під час воєнних дій людей. І коли 29 квітня цього року парламент у першому читанні проголосував цей проєкт за основу, єдині зміни, що могли бути внесені у його текст у процесі підготовки до другого читання, мали б стосуватися лише й тільки питань визначеного предмета регулювання, тобто питань здійснення розслідувань щодо зниклих безвісти під час воєнних дій людей. Не повноважень Генпрокурора, не питань виключної підслідності НАБУ і тим паче не проведення невідкладних обшуків.

Добре, скажете ви, у практиці парламенту бували випадки, коли предмет регулювання між двома читаннями добряче так розширювався, а сам 12414 від початку стосувався внесення змін до Кримінального процесуального кодексу, відтак на питання можна поглянути ширше. Можна. Але ж Регламентом встановлені ще й строки, на які теж грубо наплювали.

Річ у тім, що за статтею 116 Регламенту депутати, яким так кортіло позбавити антикорупційні органи гарантій незалежності, мали подати свої пропозиції і поправки до 12414 не пізніше 13 травня цього року, тобто в 14-денний строк після прийняття проєкту за основу. Що відбулося в цій ганебній історії? Доповнення законопроєкту положеннями, які взагалі не стосуються зниклих безвісти людей, були здійснені рано-вранці 22 липня і того ж дня проголосовані.

Як думаєте, навіщо в тому ж таки Регламенті (стаття 117) передбачили, що підготовлений до другого читання законопроєкт має бути наданий народним депутатам не пізніш як за десять днів до дня його розгляду на засіданні Верховної Ради? Чи не тому, що в нормальній демократичній державі важливі рішення мають прийматися не в турборежимі, а із вивченням кожного питання та спробою прогнозування можливих наслідків? Чи не тому, що в українському парламенті поруч із юристами та досвідченими держуправлінцями на сусідніх кріслах сидять вчорашні весільні фотографи, олімпійські чемпіони з єдиноборств і рекордсмени з перетягування важких вантажів на швидкість, яким може бути складно одразу розібратися у й без того заплутаних хитросплетіннях кримінальних процесуальних норм? Ви ж самі боролися із турборежимом часів Януковича, Сергію. Кому, як не вам, усе це відомо?

Законодавча ініціатива про якийсь альтернативний до існуючого спосіб регулювання діяльності антикорупційних органів має право на життя, якщо вона пройде всі необхідні етапи її обговорення. Якщо у Раду буде внесений законопроєкт, у якому від початку буде виписане бачення того, кому і як вони мають підпорядковуватися і звітувати. Якщо після цього ви зможете переконати суспільство і наших західних партнерів у тому, що це не зашкодить нашому подальшому розвиткові і не суперечитиме суспільному запиту на справедливість. Якщо перед натисканням кнопки в сесійній залі більш-менш у кожного з депутатів буде чітке розуміння того, про що саме йдеться і які в цього можуть бути наслідки. Ось за таких умов єдиним способом моєї критики, у разі незгоди, можуть бути якісь суто риторичні речі, як-от, приміром, допис тут, у ФБ.

Але коли ви вирішуєте, що Регламент можна зламати через коліно і під виглядом одного закону протягуєте зовсім інше, ви змушуєте мене виходити на вулицю із картонкою в руках. Тому що такий спосіб законотворчості, як із 12414, називається одним єдиним словом, яке вам, пане Сергію, як правнику, безумовно, знайоме. Це називається ШАХРАЙСТВОМ. І жодна, я повторюся, жодна благородна мета не може його виправдати.

Я, напевне, хоча й без особливого бажання, можу погодитися жити у державі, де Генеральний прокурор матиме трохи більше повноважень. Але я абсолютно точно ніколи не погоджуся із тим, щоб обраний, у тому числі й із моїм голосом, парламент приймав закони у такій злодійкуватій манері. Пора б уже нарешті зрозуміти, що часи, коли так можна було робити, давно минули.