Педагогічний етюд за участю дальтоніків
Років зо чотири тому автор, стоячи з малою онукою перед світлофором, пояснював: «Ні, дитинко, то неправильно біжать на червоне світло люди з вадами зору! У тих хворих біда – їм червоне здається зеленим». Трохи спрощували оптичну фізику і фізіологію зору.
Дівчатко наше підросло і тепер вимагає наукового підходу до явищ і глибшої інтерпретації поведінки суб'єктів суспільного побутування. Оскільки популяція дальтоніків на перехрестях не скорочується, дідові доводиться виходити на вищий рівень аргументації.
Ну, ви, дорослі, знаєте, що видиво різнокольорового світу нам забезпечують всього-на-всього три колбочки-рецептори і що кожна з них відповідає за свій – червоний, зелений чи синій колір відповідно, а якщо якась колбочка дає слабину, світ тьмяніє, втрачає відтінки. Зокрема, збій червоного рецептора робить людину протанопом – її світ мало не всуціль зафарбований паленою умброю з охристими відтінками. Ні червоного, ні зеленого бідолаха-протаноп не бачить, це про нього пісенька: «Какое небо голубое». З принциповим уточненням, що і земля, і люди здаються йому відразливо жовтуватими.
Гудити невихованих земляків за визивну іґнорацію правил поведінки пішоходів на перехрестях – справа марна. Оту тупувату масу зі здоровим зоровим функціоналом, яка суне через дорогу, не звертаючи уваги на світлофор, автівки, прокляття водіїв, ревище клаксонів і перспективу закінчити земний шлях безпосередньо отут на захланному перехресті, ніщо не зупиняє з моменту появи на проїжджій частині вулиці триколісного транспортного засобу Бенца-Даймлера. Наші повчання їм – до, як би це поіменувати толерантніше, пошкоджених колбочок.
Ось бабця з приполтавської глибинки з ураженими ревматизмом ногами і класичною картатою торбиною через плече качиною перевалкою бере перехрестя перед самісіньким капотом білого сарайчика від «Хюндай». Сарайчик вищить усіма фібрами гальмівних колодок, його власник теж біліє обличчям, вітіювато і звично матюкається, пальцем викручує дірку у скроні, а бабця своїми натрудженими пальцями колгоспної мумії у відповідь показує йому дулю.
Показово байдуже долає сім метрів асфальту хлопець з електорату КоЗел. На його політичні уподобання недвозначно натякають як повна відсутність зв'язку з реаліями навколишнього світу, зокрема й через навушники на синюватому, поголеному вмістилищі якого-не-якого розумку, так і напис на спині «І am a clown». Світло – червоне, клоунові те байдуже, але авто далеко і на перехресті – тиша.
На червоне світло гарненька, років двадцяти п'яти мама волоком тягне за собою через дорогу опецька років п'яти – хлоп'я з молоком матері всотує золоте правило совкового пупоцентризму: «а нам всьо равно».
Дві дамочки зиркнули на світлофор, ковзнули презирливими поглядами нашими дисциплінованими постатями, мовляв, чого, лохи, стали?, і кокетливим вихилясом пошурували на той бік. Водій все ще дивом рухомого совдепівського тазика змушений був різко стишитися, бо не планував, а ще одна-дві отакі зупинки, і тазику – гайка. Але вилаявся мовчки, на всіх дамочок матюків не настачиш.
Оце знову стоїмо на перехресті з онукою, співчуваємо дальтонікам. Як їм важко у нашому кольоровому світі. І не лише тому, що протаноп ніколи не відчує геніальну і алогічну довершеність поліхромної гри світла у імпресіоніста Моне…
Авторові (онуку поки що ці матерії не обходять) спала на думку аналогія з іншими колбочками – у мізках громадян. Отими рецепторами з олією, котрі зненацька підбивають нас «на чорнії брови, карії очі» чи «нехай чабан – усі гукнули». Висихає олія – ми, мов ті сліпі кошенята, не можемо відрізнити політика від авантюриста, Зеленського від Голобородька, людину справи від шарлатана…
До речі, браком саме останніх «резервуарів з олією» пояснюємо й поведінку іншої групи полтавських пішоходів. Трафаретний дядько з розгону вискакує на нерегульовану зебру перед капотами суцільного потоку автівок навпроти «Листопаду» з криком «Куда прьош, казьол?!». Виск, стрес, мат. Дядько з почуттям виконаного обов'язку подефілював створювати передумови для ДТП на протилежному боці Каштанової алеї.
Заговорились ми з вами, краяни, знову зелене проґавили. Дальтоніки рвонули. За КоЗел'ами. Ми постоїмо?
Вадим Демиденко
