Той, хто впливає на мізки дітей, — контролює дорослих. Саме тому Зе-влада взялася перепрошивати освіту й науку України на догоду чужинцям.
Під патронажем Олени Зеленської вже від вересня у шкільну програму впроваджується американський курс під назвою «Уроки щастя». Про що буде цей курс, викладемо нижче по пунктах:
До переймання виховної функції державою чи головним ідеологічним органом суспільного утворення. Саме тому утопічні ідеології вбачають у сім'ї головну загрозу.
А чому? Ну, бо сім' і ширше родина унеможливлює уніфікацію мислення та поведінки, що легко відбувається при знищенному авторитеті батьків, відповідальності перед предками й нащадками і, як наслідок, онтологічної розгубленості індивіда.
За умов постмодернізму цінністю стає індивідуальне задоволення, а тому «звільнена» від відповідальності й обов'язків людина прагне до цього уявного блага. Це робить її вразливою і легко піддатливою до маніпуляцій.
Сучасний психотерапевтичний дискурс, який вийшов із кабінетів приватної практики у соціополітичний простір, а також перетворився із конкретного кризового запиту у добровільно-примусову практику «свідомого представника соціуму» імперативного характеру, стає дуже зручним та дієвим інструментом для уніфікації індивідів задля обіцяного світлого майбутнього у вигляді відсутності конфліктів, криз та перепон.
Рівність тепер вбачається у відсутності проблем. Це супроводжується характерним словником «безбар'єрності» (яке прикривається інклюзивністю і турботою про тих, хто потребує допомоги), різноманітними реформами та нововведеннями на політичному та практичному рівні (ті самі ґендерні квоти чи штрафні санкції за сексизм, гомофобію тощо) й, зрештою, виховним комплексом «нових людей», які мають бути носіями «нової етики».
Морально-етичні норми, духовні орієнтири та приклади поведінки традиційно були прерогативою сім'ї, однак у часи її кризи держава переймає ці функції замість того, аби знайти вихід з ситуації. Особливо це видно в Україні, де на розпад інституту сім'ї наклалась відсутність адекватної сімейної політики, що була б спрямована на її збереження, та останній цвях у домовину забила війна.
Під прикриттям «турботи про ментальне здоров'я» наша держава впроваджує панівний ліволіберальний дискурс, який шкодить нашій державності через тотальне зневаження основної структурної одиниці нашого суспільства. Саме завдяки їй ми й досі тримаємо фронт — це сім'я і, як наслідок воєнного часу, ще й постать батька-захисника.
В «Уроках щастя» відсутні згадки про сім'ю, про батьківщину, про здатність захищати себе та своє, про обов’язки та відповідальність, про труднощі як нормальну частину життя, про силу і право на неї. Замість цього пропонується... розніженість та зациклення на мінімальних психоемоційних станах.
І це у часи, коли ми переживаємо граничні стани та зовсім інакше сприймаємо реальність, аніж американські психотерапевти та представники бігфарми. Що це, як не чергова спроба знищити українську національну свідомість?!
Яке майбутнє чекає Україну та які цінності будуть насаджувати нам всупереч проявленим і закріпленим кров'ю? Коли та чи взагалі відбудеться критичне осмислення психотерапевтичного дискурсу та межі втручання держави в особисте життя?