«Питання Жукова» в українській історії і сучасній політиці

Опінії
02 березня, 08:49
«Питання Жукова» в українській історії і сучасній політиці
Фото: ТСН

Для українця Жуков має бути картинкою в підручнику історії, і не більше.

Історик, публіцист, кандидат історичних наук.

Скандальна ситуація в Харкові з поверненням 26 лютого цього року одному з проспектів міста імені радянського маршала Г.К. Жукова знову спровокувала суспільні дискусії про цю історичну постать.

Проте, на мою думку, проблема тут не стільки в постаті, скільки в тому символічному ореолі, який цю постать оточує. А, отже, спробуймо розібратися в «питанні Жукова» як із точки зору військової історії, так і з точки зору сучасної політики.

Перша характеристика, яка приходить в голову при згадці про Жукова, – це маршал-м’ясник. І варто сказати, що ця характеристика цілком відповідає дійсності. Жуков справді був жорстким полководцем-технократом, байдужим до життя солдатів. І, в принципі, такою була вся радянська воєнна система.

«Питання Жукова» в українській історії і сучасній політиці_1

В 1943-1945 роках РСЧА перемагала Вермахт виключно за рахунок своєї матеріально-технічної і чисельної переваги. І саме завдяки цьому фактору чимало радянських наступальних операцій досягали мети.

Дуже високі втрати радянських військ в Другу світову війну часто провокують перенесення дискусії про Жукова в моральну і емоційну площини. Мовляв, Жуков є катом, і в  жодній країні світу полководця, який здобував перемоги завдяки тотальній перевазі і загибелі тисяч солдатів, не стали б ставити на п’єдестал, а забули б як страшний сон.

Історичні аналогії

Насправді такі розмірковування нічого, крім дилетантства, в собі не несуть. Страшним відкриттям для пересічного українця буде те, що в світі шанують будь-яких переможців, нехай навіть ці переможці і здобували свої перемоги великою кров’ю.

Найкращим прикладом тут буде американський генерал Улісс Грант, який увійшов в історію як той, хто зламав хребет армії Південної Конфедерації, в 1864-1865 роках. Проте Грант абсолютно не цінував життя своїх солдатів, тисячами кидаючи їх в лобові штурми позицій конфедератів, без якихось намагань планувати красиві, ефектні маневрові операції, користаючись своєю чисельною і матеріальною перевагою.

Втрати його військ були колосальні, але Грант бачив свою мету – розгромити армію Роберта Лі. Він знав, що Конфедерація дуже обмежена в усіх ресурсах, і тому треба не давати їй спокою і постійно атакувати, щоб вона якнайшвидше ослабла. І майже в кожній битві Гранта проти Лі, втрати військ США в кілька разів перевищували втрати їх опонентів. Але, маючи невичерпні людські і матеріальні ресурси, Грант міг закривати на це очі.

І так, він добився бажаного результату – Південь програв війну. Тільки переможці втратили військ в рази більше, ніж переможені. Тут цікавий ще один факт – ставлення тодішнього президента Лінкольна до стиля командування Гранта. Ліберальна пропаганда зазвичай малює Лінкольна як справжнього борця за права людей. І тому можна було б очікувати якоїсь критики Гранта з боку президента. Проте ні – Лінкольн завжди підтримував свого генерала і не робив йому якихось зауважень. Потрібно більше солдатів, що б відправити їх в м’ясорубку? Добре, будуть.

Просто тоді (та і зараз) людське життя мало чого коштувало в очах можновладців, коли потрібно переможно закінчити війну і вигравати вибори. А потім Грант пішов в політику і став президентом США, а зараз – вельми шанована фігура в американській історії, навіть на банкноті в 50 доларів його портрет помістили.

«Питання Жукова» в українській історії і сучасній політиці_2

Так ось, Жуков – це радянський Грант. Так само рішучий, технократично-ефективний, який бачив мету (розбити ворога), і не заморочувався методами її досягнення. Якщо треба покласти 1000 солдатів, щоб вбити 200 німецьких, але захопити важливу висоту, де потім можна буде розгорнути артилерію і продовжити наступ, то нехай так і буде.

При цьому Жуков був не позбавлений військових талантів і хисту – він аж ніяк не був бездарним полководцем. Просто його світогляд, методи ведення війни і система, в якій він існував, не залишали йому іншого вибору, ніж завалювати німецькі позиції тілами своїх солдатів.

Скажу більше. В Другу світову такий полководець як Жуков, не загубився б і в інших арміях антигітлерівської коаліції. Впевнений, що принаймні в британській армії на нього б молилися. Бо найкращим британським полководцем Другої світової став фельдмаршал Бернард Монтгомері, який знав тільки один тактичний прийом – при багатократній перевазі в силах атакувати в лоб укріплені ворожі позиції, після їх артилерійського обстрілу і бомбардування.

Достатньо заглибитися в історію операцій британської армії в Нормандії, щоби волосся стало дибом від того співвідношення сил, понесених втрат і отриманих результатів, від командування Монтгомері. І нічого, зараз дуже шанований полководець-переможець в англійській історії. Зауважу, що на мою думку, опинись на місці Монтгомері Жуков, то він би зі своїм рішучим стилем командування і маючи такі шалені ресурси, зніс би німецьку оборону як картковий будиночок десь за місяць, а не за три, як це зробив Монтгомері.

Символізм Жукова

Все це я розказав для того, щоб показати, що з точки зору військової історії до Жукова претензій нема жодних. Якщо відкинути емоції і просто заглибитись в історичні факти, то побачимо, що ніяким катом він не був, а був типовим полководцем свого часу і своєї країни (Радянського Союзу). Жорстким, безжальним, але не позбавленим талантів. І що головне – дуже ефективним. 

Схожих прикладів в світі вистачає, достатньо згадати Гранта і Монтгомері. Результат Жуков приніс, і з радянської точки зору справедливо вважається як героєм, так і видатним полководцем.

Ключова фраза в останній ремарці – «з радянської точки зору». Бо пропаганда міцно занесла образ  Жукова в громадську радянську свідомість. Для пересічної радянської людини він став маршалом перемоги. І так само – для типового мешканця РФ, де процвітає культ «Великої перемоги», бо інших перемог з 1945 року там нема.

Саме тому сьогодні постать маршала Жукова – це символ. Символ, як минулої радянської епохи, так і сучасного «русского мира».

Історія? Ні, політика!

А тепер скажіть, який стосунок цей символізм має до сучасної України, яка вже 7-й рік веде бойові дії на Сході проти російських і проросійських сил? І яка рішуче прагне відмежуватися від «русского мира»?

Особисто я цього стосунку і прив’язки не бачу взагалі. Бо для сучасного адекватного українця Жуков, маршал імперії, яка 30 років тому канула в Лету,  має бути картинкою в підручнику історії, і не більше.

«Питання Жукова» в українській історії і сучасній політиці_3

І, якщо в нашому суспільстві знову розпочинаються «історичні війни», коли певні кола свідомо намагаються зберегти хоча б незначну прив’язку до радянського символізму, то це свідчить тільки про одне: готується реванш і повернення України до радянського вектора.

Які це може мати наслідки в сучасних умовах, думаю, всім зрозуміло.

Тому питання до імені Жукова на мапах України наразі – це питання політичне, а не історичне. І жодного додаткового символізму цьому імені ми не маємо права давати. Звісно, якщо ми прагнемо зберегти Незалежну Українську Державу.

Спеціально для «Останнього Бастіону»

Читайте також:
Центр досліджень визвольного руху оголосив старт конкурсу студентських наукових робіт.
15 березня, 07:48
В столиці має з’явитися пам’ятник українському державному і політичному діячеві Симону Петлюрі.
13 березня, 09:55
Щороку 9-10 березня в Україні відзначають так звані Шевченківські дні.
09 березня, 10:00
Пам’ять про чеченського лідера повинна допомогти українцям плекати власну гідність.
05 березня, 10:55
Для Російської Федерації 9 травня є символом того, що вони є «хазяями», а Європа їхній раб.
04 березня, 06:53
Дошка буде встановлена на будинку, в якому мешкав Джохар Дудаєв.
24 лютого, 10:38