Відзначаючи нині історичну подію, українці мають пам'ятати: Державність і Свобода не даються без Борні за них. Слава Україні та її Героям!
22 січня 1918 року у Києві Центральна Рада проголосила свій IV-й Універсал, згідно з яким Українська Народна Республіка ставала ні від кого незалежною державою.
Однак кількома днями потому декларативну самостійність України було занедбано недолугим керівництвом – тогочасними відвертими соціалістами Грушевським, Винниченком, Петлюрою та іншими, – яке розігнало наявне боєздатне військо.
Так, ЦР УНР віддала на поталу більшовицькій орді найкращих синів Нації у бою під Крутами, і відмовилося від впровадження нагальних суспільно-господарчих реформ.
Цілком природним на цьому тлі виглядає державний переворот 29 квітня, вчинений консервативними силами на чолі з майбутнім останнім Гетьманом України Павлом Скоропадським.
Однак і його влада протрималася не довго – до 14 грудня, коли у братовбивчому бою під Мотовилівкою боротьба за Українську Соборну Самостійну Державу набула сакрального значення.
Відновлений уряд УНР (вже під назвою Директорія – прим. ред.), досягши на нетривалий час внутрішньої консолідації, спробував наново розпочати державне будівництво й окреслити кордони майбутньої України.
Так, узимку 1918-1919 року Київ провадив перемовини зі Льовом про об'єднання двох Україн – юридичного, але, на жаль, не фактичного приєднання Малої Західної (тоді ЗУНР – прим. ред.) до Великої Східної.
22 січня 1919 року на Софійській площі у Києві було всенародно оголошено "Акт Великої Злуки" між Наддніпрянською та Галицькою Україною (враховуючи Буковину і Закарпаття), який днями раніше було підписано між урядами УНР і ЗУНР у Фастові.
Однак з наукової точки зору сам цей документ був, радше, символічним знаком прагнення єдності.
Члени Директорії УНР та уряду ЗУНР не мали спільності у діях проти ворогів: на Заході лютували польські загони Пілсудського і Ґаллера, на Сході – "червоного" Троцького і "білого" Денікіна, а на Південному Заході – румуни з мадярами.
Відтак мрії тогочасної української еліти, задля здійснення яких найкращі сини України боролися і вмирали, не стали реальністю.
І ЗУНР, і УНР потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземної військової агресії...
Надії народу не справдилися, а історія розпорядилася так, що окремі частини українських земель знову опинились у складі різних держав, деякі з них і досі ворожі до України.
Окупація Польщею Галичини та Волині, Румунією Буковини та Бессарабії, а більшовиками Наддніпрянської України відсунула на невизначений період остаточне возз'єднання всіх українських земель під владою Києва.
І попри всю трагічність подій понад 100-річної давнини, дата 22 січня (перша незалежність і перша соборність – прим. ред.) залишила глибинний слід у Пам'яті української Нації.
Свідченням того стали січневі події 1990 року, коли крізь трухляві ідеологічні лещата охопленого агонією більшовицького режиму ця Пам'ять вибухнула енергією інтелігенції та виструнчилася живим людським ланцюгом, єднаючи Київ і Львів, Схід і Захід України.
Тепер славну традицію "живого ланцюга" повторюють мільйони українців у різних містах – від Мілового до Чопа – справді великої, єдиної нашої спільної Батьківщини.
За це ми вдячні нашим славним, незламним Героям – ще живим і вже давно полеглим, – тим, хто здобув нам у важкій борні Українську Соборну і Самостійну Державу!
Натомість "Останній Бастіон" закликає читачів не забувати: нам є, щó пред'явити кремлівському бункерному щуру, який не знає історії. Переконані, Росія мусить повернутися до кордонів 1147 року!