Гетьман Скоропадський і втрачена «Липецька народна республіка»
Нам є, щó пред'явити кремлівському бункерному щуру, який не знає історії. Переконані, росія мусить повернутися до кордонів 1147 року!
Багатьом відомо, що Павло Скоропадський думав про приєднання до України Криму з Кубанню. Також він хотів утворити конфедерацію з козаками Донщини.
Але виявляється, це не всі територіальні зазіхання Гетьманату у буремну добу Перших визвольних змагань (1917-1922). Зокрема, урядовці Української Держави розробляли сміливі плани поглинання так званих середньо-чорноземних регіонів росії: Брянщини, Курщини, Ліпеччини та Білгородщини.
Зупинимося лише на одній із "білих плям" вітчизняної історії понад 100-річної давнини. Місто Липецьк тогочасної Тамбовської губернії (в етнічному плані на 85% російське, українців було хіба 7-10%) тоді опинилося на межі безвладдя, оскільки входило у так звану "сіру зону" – більшовики вже відійшли, а білогвардійці ще не прийшли.
Цілком логічно, що життя там практично зупинилося. Хоча місцеві люмпени намагалися розхитувати човен у червоний бік, а міщанство і дворяни, своєю чергою, просто чекали на білих "визволителів" з Дону, надсилаючи то в Петроград, то у Москву листи з проханням зупинити підпали садиб поміщиків, масові грабежі, звірячі розправи.
Соціально-економічним колапсом у регіоні не могли не скористатися сусіди з Української Держави, куди згідно з пунктами Брест-Литовської угоди запросили ще й німців з австро-угорцями. Останні мали допомагати Києву відновлювати контроль над втраченою у боях із більшовиками територією.
Вигнавши червоних окупантів, уряд Ясновельможного Гетьмана Павла Скоропадського влітку 1918 року висловив претензію на територію Липецького повіту, оскільки прилеглі до нього територіально-адміністративні одиниці (частина Курської та Воронезької губерній) погодилися приєднатися до Української Держави. У той самий час, як до Києва на переговори рушила дипломатична делегація, з Липецька до Москви на нараду з більшовицьким урядом виїхали уповноважені представники міського совєту солдатських і робітничих депутатів.
Ті, хто тоді тримав хоч якусь владу у Липецьку, навідріз відмовлялися приєднуватися до України, навіть, якщо підтримане німцями військо Ясновельможного Гетьмана здійснить свій власний Drang nach Osten, тобто проти лєнінського уряду. Звісно, що московити боялися не стільки української наступу, скільки розширення німецької зони окупації, тому вирішили поки мирно залагодити ймовірний конфлікт.
До етнічного болгарина Християна Раковського (він же – Кръстьо Станчев), котрий очолював червону дипломатичну делегацію у Києві, приєднався уродженець Липецька і німець за походженням Владімір Агте (він же – Вальдемар Аґте). Останній мав особисто запевнити Павла Скоропадського у хибності територіальних претензій на Липецький повіт Тамбовської губернії.
Зустріч відбулася наприкінці червня 1918 року безпосередньо у резиденції Ясновельможного Гетьмана на розі Інститутської та Левашовської (нині Шовковична). На ній делегати передали українській владі зібрані протоколи засідань Липецького міського совєту солдатських і робітничих депутатів (з моменту його сформування у березні-квітні 1917 року), де ідея приєднання до України як така жодного разу не звучала.
Гетьманський уряд кілька годин розмірковував і опрацьовував отримані делегатами документи. Після тривалої наради таки було вирішено закрити питання і забути про поглинання Липеччини.
Цілком імовірно, що відмовитися від указаних територіальних претензій Павла Скоропадського змусили німці. Їм так чи інакше вистачало зайнятих теренів колишньої царської держави Романових – від Вісли до Дону, Нарви та Мткварі.
Крім того, піддані імператора Вільгельма II не хотіли розпорошувати свої не чисельні сили ще й на якусь російську провінцію за кількасот кілометрів від місця постійної дислокації. Адже там, у Липецьку, була відсутня як така центральна влада підпорядкованої чи то Києву, чи Петрограду.
Тому з того часу і по нині місто Липецьк асоціюється в українців лише з кондитерською фабрикою 5-го Президента України. А могло ж бути зовсім інакше...
Своєю чергою, як раніше вже повідомляв "Останній Бастіон", гетьманський переворот Павла Скоропадського 1918 року – знакова подія всіх Перших визвольних змагань, адже владу у Києві перебрали правоконсерватори-державники.
