Політика мультикультуралізму в Європі по суті зазнала краху.

ЗМІ повідомили про черговий мовний скандал. Мовляв, у Дніпрі викладачка вишу вимагала від студентки відповідати російською.

Подумаймо. Поміркуймо.

Уявімо, що війну ми виграли, перемогли росіян і повернули собі землі, населені людьми, значна частина яких українцями себе не вважають. Гидують українською мовою, українською культурою, українськими традиціями. Знову опинившись у складі Української держави вони й далі тягнутимуться до росії, постійно виступатимуть в обороні свого інтересу. Частково регіонального, частково національного. Згадаймо поведінку французів у Квебеку, вимоги курдів і каталонців, басків, північних ірландців, шотландців. Який сенс Україні утримувати в межах своєї території вороже налаштованих до української державності людей – непевних і непередбачуваних, не патріотів, потенційних колаборантів?

Оскільки на сході України немає пальм і моря, не вирощують апельсинів й ананасів, а клімат, приміром,  у Дикому Полі аж ніяк не середземноморський, то лжегромадянам з синіми паспортами і золотим тризубом прищеплювати любов до України, заохочувати бути лояльними до Києва можна хіба що великою зарплатнею і пенсіями, усілякими дотаціями, преференціями, безвізом. Але таке загравання з «ватою» сумнівне і ненадійне.

У звіті про Перший Зимовий похід Головному отаманові Симону Петлюрі референт уряду УНР Василь Совенко відзначив настрої українців на Лівобережжі та Правобережжі:

«Чекають твердої влади, безпартійної, з відомих громадських діячів, людей чесних і щирих синів свого народу. (...) Неукраїнські культурні фахові сили повинні бути використані Урядом лише як фаховий елемент, не віддаючи в його руки відповідальних, державного значення посад. (...) Тяжко повинні бути покарані зрадники і казнокради. Поява цих людей на відповідальних посадах може підірвати довір’я народу. (...) Урядом повинна бути звернена в першу чергу увага на ті сім’ї, батьки чи брати яких поклали свої голови в боротьбі за незалежність».

Нагадаймо: етнічна українська нація (титульна нація) є основним елементом етнонаціональної структури українського суспільства. Своє природне право на самовизначення українська нація втілила у державотворчій формі. В Основному законі України відповідниками етнічної української нації є поняття «українська нація» та «українці»; щодо громадян України інших національностей вживаються поняття «інші корінні народи та національні меншини».

Цікавий і повчальний приклад Австралії. Так, у вересні 2006 року на «зеленому континенті» («the land down unde») був опублікований указ, в якому мовилося, що мусульманам, котрі бажають жити в Австралії за законами шаріату, доведеться покинути цю країну. Міністр фінансів цієї країни Пітер Костелло (Peter Howard Costello), виступаючи по державному телебаченню, заявив:

«Якщо ці цінності (Австралія – секулярна держава, в якому закони приймаються парламентом. – авт.) не є вашими, якщо ви хочете жити в країні, в якій править закон шаріату, або в теократичній державі, то тоді Австралія не для вас».

Міністр оборони Австралії Брендан Нельсон (Brendan John Nelson) був ще різкішій:

«По суті, люди, які не хочуть бути австралійцями і які не хочуть жити у відповідності з австралійськими цінностями і розуміти їх, вони можуть забиратися. Іммігранти, а не австралійці, повинні пристосуватися. Приймайте або забирайтеся. Мені набридло, що наша країна повинна постійно хвилюватися з приводу того, що не ображаємо ми якихось людей або їхню культуру. Ми говоримо впереваж по-англійськи, а не іспанською, ліванською, арабською, китайською, японською, російською або будь-якою іншою мовою. Тому, якщо хочете стати частиною нашого суспільства, вчіть нашу мову!».

Інакше кажучи, «люби Австралію, або забирайся геть»…

Хто з українських владців наважиться на таку відвертість?

Відомий львівський активіст Святослав Літинський свого часу програв суд Офісу президента, вимагаючи надати український переклад російськомовного виступу Володимира Зеленського на форумі інтернет-діячів ІForum. У рішенні суду було зазначено:

«Офіс президента повідомив, що національним законодавством не передбачено обов’язкове здійснення перекладу виступу чи промов глави держави на заходах, які прямо не пов’язані з реалізацією ним повноважень президента України».

Чомусь пригадався заповзятливий большевицький віршомаз («пралєтарскій пает») Дем’ян Бєдний, який глузував з української мови:

Язик украінскій, навєрно,

Єсть очєнь пьостроє кліше –

І стало мнє уесесерно,

Уесесерно на душе!

Вислід: інтегрувати у державне тіло чужорідний елемент (різношерстний, «мультикультурний» набрід і всіляку антидержавну потолоч), який не бажає адаптуватися з корінним населенням, його світосприйняттям, є справою безнадійною.

Досвід Австралії підказує.

Державна політика мультикультуралізму в Європі по суті зазнала краху.

Так, зростання агресії щодо євреїв у європейських країнах пов’язана з багаторічною неконтрольованою міграцією та політикою мультикультуралізму.

Робімо висновки.