Полтавський шинквас: археологічні нотатки з історії питних ритуалів Полтави ХІХ-ХХ ст.
Археологія має одну особливість, сперечатися з якою, здається, що не може жодна з інших наук – це процес розкопок. Важко передати ту гаму відчуттів та емоцій, коли крізь земляні шари проростає історія, коли із землі постають предмети та споруди, що передували сучасним будівлям п’ятсот, тисячу чи десять тисяч років потому. Втім хвилювання викликають і знахідки значно молодші. Хоча ми і маємо вдосталь писемних свідчень про історичні події останніх кількох століть, все ж земля під нашими ногами ще зберігає багато цікавих моментів, що не потрапили на сторінки, так би мовити, «офіційної хроніки».
Це в певній мірі стосується і нашого міста. Починаючи розкопки в його історичній частині ніколи не знаєш, що чекає на тебе: ось проходять нашарування ХХ століття, під ними рештки вулиць, якими ходив Іван Котляревський, ще глибше – свідоцтва Полтавської облоги та конфлікту Виговського і Пушкаря, і так далі у глиб віків.
З числа багатої археологічної спадщини міста, хотілося б зупинитися на кількох цікавих, хоча не зовсім «археологічних», а швидше історичних об’єктах. Судіть самі: при відкритті цих двох комплексів, будівельники та пересічні поціновувачі старовини відкинули звичні питання про «золотого коня та золоту карету Мазепи і Карла», а стали наполегливо цікавитися питаннями вивітрювання спирту та технологічними процесами на кочубеївській броварні у Диканьці.
Вживання алкоголю з давніх часів розглядалося в якості об’єднання групи людей в єдину спільноту, пов’язану між собою за допомогою питних ритуалів. Сучасна європейська та похідна від неї американська культури пиття, виробили стійкий етикет, дотримання якого є необхідною умовою перебування в шинку, кнайпі, барі. Українці в цьому сенсі не відходили від загальноєвропейських тенденцій, однак без сумніву мали і свої власні ритуали пиття, хоча це тема окремого дослідження. На разі зупинимося на тих випадках, що несподівано відкрилися науковцям завдяки розкопкам.
Перший з них можемо умовно назвати «аристократичним». В 2012 році на будівельному майданчику на Івановій горі в поле зору полтавських археологів потрапив льох ХІХ ст., влаштований поруч з кам’яним будинком того ж часу. Він був заповнений уламками посуду, в тому числі фаянсового столового, а також значною кількістю пляшок та штофів. Близько десятка винних пляшок потрапили до рук археологів закоркованими, однак втративши свою герметичність, їх місткість перетворилася на рідини не придатні до споживання. Більшість пляшок тавровані і виготовлені між 1810 та 1820 рр.
Враховуючи місце розташування та характерні знахідки, вони мали належати якщо не шинку, то перебувати у вжитку заможного полтавця початку ХІХ ст. — безпосереднього сусіда зачинателя нової української літератури І.П. Котляревського, садиба якого була розташована поруч, за 60-80 м. Про непересічне становище мешканців садиби свідчать і знахідки деталей дорогого бурштинового чубука, виготовленого вірогідно у німецьких володіннях в Прибалтиці. Описаний випадок демонструє класичну для Європи модель «салону», за якої заможний господар міг приймати друзів і колег у власній світлиці та споживати недешеві напої зі своїх запасів.
Інший випадок дещо відмінний від описаного вище. В 2013 році на Інститутській горі, по вул. Садовій в одній із частин будівельного майданчика було виявлено рештки підвального приміщення будинку ХІХ – початку ХХ ст., повністю заповненого надзвичайно великою кількістю порожніх пивних пляшок перших двох десятиліть ХХ ст. За наявними клеймами на них вдалося ідентифікувати більше десятка пивних заводів. Це продукція Москви, Курська, Астрахані, Санкт-Петербургу (Петрограду), а також і українських заводів у Харкові, Проскурові, Полтаві та Диканьці. Характерною особливістю практично усіх пляшок, виготовлених ще в Російській імперії, є відбите під кутом горло, в той час як пляшки перших років радянської влади таких пошкоджень не мають. Складається враження, що частина з них відкривалася так би мовити «по-гусарськи», за допомогою великого ножа чи шаблі. Однак таке поводження з тарою в ті часи було марнотрацтвом. Більшість заводів повертали свої пляшки назад, а тому ще більш цікавим видається те, що відкриті в такий спосіб пляшки надовго затрималися в Полтаві.
Такий масив порожньої тари, може вказувати на розміщення в цьому районі пивниці, яка існувала тут в перші десятиліття ХХ століття. Наявність такого закладу демонструє іншу модель споживання алкогольних напоїв. Відповідно до неї, менш заможні верстви суспільства, не маючи змоги приймати гостей чи однодумців вдома, гуртувалися між собою в таких закладах, які грали для них навіть більшу роль. В середовищі європейських соціалістів це проявилося в тому, що політика буржуазії могла цілком обійтися без корчми, в той час як політика пролетаріату — ні.
Звісно, що сучасні питні заклади Полтави є витвором іншої епохи. Втім, деякі із них намагаються продовжувати традиції своїх попередників і залучають до своїх власних легенд давніх аріїв чи скіфів, зовсім не рахуючись з більш цікавим та ґрунтовний місцевим колоритом. Прикладом вдалого поєднання нових і старих оповідок, є всім відомі міські легенди Львова про його численні кнайпи та кав’ярні. Тому вивчення та популяризація полтавського легендаріуму, в тому числі і про місцевий «Genussmittel» (нім.: «засоби насолоди»), було б не поганим кроком до формування нового туристичного обличчя міста.
Юрій Пуголовок,
кандидат історичних наук
