Порожня каструля валандається у багажнику. Борт нашої групи набирає швидкість у прасованих просторах Донеччини.
Поки триває рівна дорога у салоні авта можна зануритися в теплу ванну солдатського сну. Його завжди бракує не менше, ніж статевих пестощів.
За кілька хвилин забурюється у вуха поліфонія дзвонів Видубицького монастиря. Тканина сну рветься; зникає торжество барокових куполів і у багажнику замість переливів продовжує монотонити прозаїка лункої каструлі.
На під'їзді до Бахмуту німіють безіменні села. Гриби білого диму виказують місця прильотів – арта супротивника клекоче гортанями вельзевулові псалми; лінійно тліють лісосмуги.
Ми виходимо у NN-ому селі на перевіреному подвір'ї з підземним укриттям. Власники госпóди покинули обжитий світ і вирвались з астматичних обіймів війни; ниточка долі пролягає крізь порослі клумби, де безцільно квітнуть приручені маки та садові троянди.
Арта басить погрозами, її грубі акорди приповзають в комплекті зі струсами землі. Вкладаємо у руки автомати та валізи; швидким кроком прямуємо до укриття і чекаємо в пунктирах вогню великого пробілу тиші.
І ось вона настає! Наш квадрік здіймається в небо, а ворожий РЕБ розкидає повітряні сітки; навіть крилата американська "Puma" віднедавна стала жертвою кацапських модулів радіоперешкод.
І це логічно, адже західний світ в Афґаністані, Іраку, Сирії протистояв обперезаним АК-47 бородатим пацикам у капцях. Для них РЕБ – недосяжне потойбіччя, а радіохвилі – далекий світ шайтанів!
Саме тому пташки західних країн не потребували щеплення від тенет ворожих хвиль. А тут, як не крути повнокровне зіткнення з армією гіпердержави, у функціоналі якої сучасне озброєння і потужний ресурс.
За кілька ділянок від нашого льоху чорніє розбомблена хата. Розбризканий шифер і вивалені стіни наслідок припаркованого поряд снаряду. Селу судилося стати проміжним острівцем життя між вогневими рубежами.
На протилежному кінці вулиці також порожніє безладно обтесаний будинок. Каша зі скла, товченої цегли і азбестової крівлі магічно хрумтить під нашими ногами; цей капосний звук з-під обтертих підошв викликає оскомину і виказує сюжет учорашнього артилерійського бадмінтону.
Супостат помічає нас у бінокль і ми поспішно вертаємося у нашу садибу з підземним укриттям. У шпарини парканів нас помічають налякані автохтони і з наступної хвіртки навстріч вибігає кривоногий дідусь.
– Хлопці візьміть! Буде вам до чаю солоденьке, – простягає у кулаці чуб кулька з 3-літровою банкою абрикосового варення.
– Дякуємо діду. Якось іншим разом візьмемо, – відповідаємо сухо і швидким кроком прямуємо до укриття.
Нарешті приваландалися; сидимо на битих блоках біля льоху. Проводжаємо очима вечірній жовток сонця до ниточки горизонту, а командир смакує "Red Bull" вимірюючи відстані на планшеті.
Тим часом сусід по ділянці сидить на дитячому стільчику навпроти пустого курника. Нас розмежовує рабиця, а у брудних залаштунках мужицького господарства він варить юшку на вогні.
Безугавними репліками мовить до пса на ймення "Шархан"; той махає бубликом хвоста і чекає м'ясних обрізків. Нашого сусіда звати Сєрьога, він – депресивний акорд іржавих комбінатів і ровесник провального ГКЧП.
– Пацани, роздайте інтернет, я кілька фільмів закачаю, – благальною інтонацією він звертається до нас.
– Ми не з цією метою використовуємо інтернет, – сухим вердиктом відповідаю на його слова.
Сєрьога вчився на зварювальника у Соледарі, але все життя працював у бахмутському СІЗО. Він нагадав мені друга студентських часів, який повсякчас шукав свою Аделіну і ходив Узвозом зі сльозами "жовтого ангела" Вертинського.
З жінками на відріз не складалося, тому страждав і писав у конспектах сентиментальні поезії. Сєрього також без супутниці, відтак живе з братом і варить за хатою, біля курника каші у казані; провадить сократичний діалог з псом і готовий прийняти факт окупації.
– Чому не йдеш воювати?
– У мене броня. Бо в тюрмі працював. Нас не призивають.
Дивиться у далечінь і багатозначно мовчить.
– Чому не евакуюєшся?
– А куди я поїду? Щоб у школі у Львівській області на матраці жити? Я тут виріс, тут – мій дім.
– Тебе кацапи розстріляють за факт наявності яєць. Бачив як у Бучі знищували мужиків? Щоб унеможливити імовірність партизанки у тилу. А баб наших перетрахають і все; не буде українців як популяції...
– Та... Мені пофіг. Як розстріляють, так розстріляють... Так і буде.
Сєрьога мовчить, дивиться у вогнище і поправляє паличкою вугілля; думає про блатних Бахмутської тюрми. З ними було веселіше, а відколи їх евакуювали він припинив ходити на роботу і здичавів від тупості сільської битовухи.