Про Зеленського, В’ятровича та національну пам’ять українців: розмова з істориком Романом Пономаренком
Роман Пономаренко працює над новою книгою. На своїй сторінці в соціальній мережі історик виклав фото архівних справ, які зараз вивчає, заінтригувавши цим своїх читачів.
Наша розмова з дослідником почалася з прохання привідкрити завісу таємниці і розповісти, про що саме буде нова книга. Історик розкрив карти, але попросив не оприлюднювати інформацію. Говорить, що готує для читачів сюрприз. Але науковець погодився на ширшу розмову і відповів на низку важливих питань.
Роман Пономаренко з Харкова. Закінчив історичний факультет Харківського національного педагогічного університету. Кандидат історичних наук, автор ряду монографій. Ім’я фахівця-історика здобув, досліджуючи дуже вузьку тему – участь українців у Другій світовій війні у складі формувань Третього рейху. Напевно не буде перебільшенням сказати, що наразі Пономаренко найкращий спеціаліст у цій тематиці.
Наукова праця історика отримала своєрідне визнання і в Росії. Російські пропагандисти не могли стерпіти, що українці починають дивитися на своє минуле власними очима. Тож присвячені книгам Пономаренка сюжети російського телебачення уже стали чимось звичним.
Ми поговорили з істориком на низку тем – від перспектив української гуманітарної політики за президентства Зеленського до мотивації українців, які вважали, що найкраще послужать національним інтересам, воюючи проти більшовицької Росії у складі німецьких формувань.
Стосовно гуманітарної політики Зеленського історик наразі не поспішає з прогнозами, але говорить, що Україна може повернутися до формату, який існував за часів Януковича:
Сам Зеленський поки ніяк не продемонстрував свою позицію в питанні національної пам’яті. Не здивуюся, якщо він взагалі про це не замислювався, вважаючи другорядним питанням. Тому важко сказати, яку ідеологія буде впроваджуватися під час його президентства, залежить від того, хто стане заступником В’ятровича і яких він буде переконань. Але в цілому не виключаю повернення до формату «9 травня».
Втім, Пономаренко невисоко оцінює і політику пам’яті, яку ми мали впродовж останніх п’яти років. Її він вважає занадто половинчастою і кон’юнктурною. Український інститут національної пам’яті (УІНП) під керівництвом Володимира В’ятровича, на думку фахівця, спирався на хибні світоглядні підходи:
Головний недолік це те, що В'ятрович будь-яким засобами намагався підлаштувати історію Україні під сучасні західні ліберальні лекала. Головна мета його політики – показати всім, що український визвольний рух був демократичним, ліберальним і, так би мовити, «антифашистським». Від цього його відверта зневага до тих українців, які не входили до ОУН(б) і бачили інший шлях розвитку України. До того ж, він закриває очі на те, що бандерівців важко назвати демократичним рухом. Волинські події і звинувачення членів ОУН(б) в геноциді єврейського населення викликають палку реакцію з боку Польщі і Ізраїлю, внаслідок чого маємо постійний історичний конфлікт з поляками і періодично спалахуючі суперечки з Ізраїлем.
Втім, Пономаренко вважає, що діяльність УІНП була далекою від ідеалу і під суто технічним кутом зору:
Внутрішню діяльність В'ятровича також важко оцінити на 100 % позитивно, оскільки маючи команду прихильників і державне фінансування, всі його проекти в цілому не виходили за межі затишних кабінетів УІНП. Чітка концепція національної ідеології розроблена так і не була. Декомунізація, яка вважається його головним досягненням, в тій формі, в якій вона проводилася, звелася лише до перейменувань населених пунктів та вулиць, але так і не пішла далі шляхових вказівників. З міністерствами – наприклад освіти, інформполітики та культури – співпраця УІНП сильно кульгає і не приносить того результату, який мала б давати.
Організація пересувних вуличних виставок, до чого фактично звелася діяльність УІНП в останні пару років, це звісно позитивно, але вони не дають великого ефекту, і мають бути лише елементом комплексної державної політики національної пам’яті, якої в нас не було.
В результаті крім гучних заяв і імітації діяльності більше нічого і нема – політика національної пам’яті у виконанні В'ятровича виявилася неефективною.
Ми поговорили з Романом Пономаренком про те, що саме керувало українцями, які йшли до німецьких формувань. Історик відзначає, що значне їхнє число мало дуже благородні мотиви. Але не спрощує ситуації, адже у рядах німецьких формувань вистачало і тих, хто одягнув військову форму під тиском обставин:
Мотивація українців, які служили в німецьких формуваннях, була різна і часто залежала від роду військ. Хтось прагнув кращої долі, хтось – гарантованого армійського соцпакету, а хтось – здобувати українську державу. Зокрема в місцеву допоміжну поліцію вступало чимало чоловіків, які шукали кращої долі в період війни і німецької окупації, а уніформа поліцейського гарантувала їм і владу, і певну безпеку з боку німецьких установ, і непогане матеріальне забезпечення.
У фронтові частини – Українське визвольне військо та війська Зброї СС – здебільшого вступали ті, хто хотіли битися безпосередньо за Україну. При цьому чітка державницька мотивація була саме серед «українських есесів».
В перші набори до дивізії «Галичина» йшли переважно молоді ідеалісти, готові здобути українську державу або загинути в боротьбі за неї. Так, варто зазначити, що і серед дивізійників певна частка були пристосуванцями, які просто шукали кращої долі, чи опинилися у війську вимушено, під тиском обставин. Але в цьому вони не відрізняються від таких же самих людей в інших арміях.
Окремо ми запитали історика про Українське визвольне військо (УВВ), адже в цьому формуванні служило дуже багато наших земляків, вихідців із Полтавщини та Харківщини.
Що стосується УВВ, то туди вступало чимало східняків, які не хотіли повернення комуністів і готові були битися з ними. Окрема категорія серед них – це колишні радянські військовополонені, які вступали до німецького війська, щоб вирватися з табору. Проте в українських частинах таких було не дуже багато, оскільки загально відомо, що німці відпускали полонених вояків РСЧА-українців. Варто зазначити, що українські добровольці німецької армії були єдиними українцями у складі чужих армій в Другу світову, які носили українську символіку – дивізійники галицького лева з трьома коронами, а в УВВ – синьо-жовтий щиток з тризубом. Українці, які служили в радянській, американській, канадській чи інших арміях антигітлерівської коаліції жодних національних відзнак не носили.
Історик визнає, що наразі свідомість українців засмічена багатьма радянськими і російськими штампами. Але вважає, що при правильній державній політиці позитивні зміни історичної свідомості – цілком досяжна ціль.
Це має робитись поступово, але комплексно і на державному рівні. Першочерговим є створення чіткої державної позиції з цього приводу. Визнання ветеранів цих формувань борцями за Україну. Що стосується шкільних підручників, то там має бути об’єктивна оцінка цих формувань, має доводиться, що вони були борцями за українську незалежність. Також важливим є поширення історичних досліджень цієї теми, видання книг, проведення презентацій.
Наступний рівень – підняття теми у ток-шоу на телебаченні у форматі публічних дебатів. При цьому потрібно активно використовувати сучасні закони маркетингу, тобто робити це красиво, ненав’язливо, цікаво і ні в якому разі не як слон у посудній лавці, як це зазвичай робить В'ятрович.
Нарешті, має бути підключення мас-культури: зняти крутий, якісний художній фільм на цю тему. Як приклад, естонський «1944» (фільм естонського режисера Елмо Нюганена. – ОБ). Звісно це має бути крутий фільм, щоб його дивилися, а не так як у нас зазвичай з українським кіно… Мас-культура зробить більше у поверненні власного погляду на історію, ніж десятки інститутів нацпам’яті.
