Манірна Європа та марнославна Америка думають про власний зиск, на Україну їм байдуже. Така позиція може зіграти із ними злий жарт на крові.
Ввечері 30 серпня 1958 року на бенкеті у Торонто в аудиторії зібралося до 700 осіб. 79-річний генерал-хорунжий генерального штабу Армії УНР і член Проводу ОУН Микола Капустянський виступив із короткою промовою до присутніх.
З властивим собі, скріпленим багаторічним штабовим досвідом та постійними студіями, нахилом до жорсткої аналітики досвідчений вояк кількома реченнями схопив сучасний змаг у світі та участь у ньому українців на батьківщині й у світі. Вже тоді генерал Капустянський пророчо застерігав і стверджував наступне:
«Хочемо ми того чи ні, але всі ми несемо відповідальність за вислід цього змагу. Диктатура Москви підготовляє ввесь час підбій решти світу, вона добуває успіхи і території. Совєти мають найбільшу сьогодні нормальну армію, майже дорівнюють Заходові летунством, диспонують атомною зброєю, запасами сировин і людськими ресурсами. Але поруч того всього, що зумовлює їх успіхи і примушує Захід до беззубої оборони.
Москва має ще інший козир, а саме — антикольоніальні і самостійницькі рухи народів усіх частин світу, які вона роз'ярює, використовує і підбиває для своїх імперіяльних цілей. Захід протиставить цьому походові на свою капітуляцію тільки політику від випадку до випадку епізмент поділів і відпису позицій та так звану оборонну стратегію у висліді яких програє карту за картою.
Найгрізнішій зброї Москви — її нібито антикольоніяльній і визвольній політиці, Захід не протиставить нічого навпаки — на цьому важному відтинку світового бою він проповідує або непередрішенство або деклямує загальні й нічого не значущі фрази.
І це тоді, коли тільки останні роки з польськими, східно-німецькими і, головне, мадярськими подіями доказали йому, що його ж найвартніші союзники там таки — у совєтському таборі, а спротив України, що наче фенікс раз-у-раз підноситься до боротьби з московським окупантом не находить у Заходу не то реальної оцінки і признання, але навіть відповідної його уваги. Така політика, може і мусить призвести тільки до генеральної катастрофи».
Вихід із цього становища старий український генерал вбачав у переломі в політиці, стратегії й тактиці Заходу, який має бути змушений перейти у відношенні до Москви з оборонних на офензивні позиції. Тобто Європа з Америкою мали б не захищатися й мляво реагувати на провокації Москви, а рішуче діяти наввипередки.
«Це питання її життя й смерти. Атому теж питанням її життя й смерти є активна наступальна політика, яка повинна вжити кольосального занедбаного досі Заходом потенціялу в запіллі свого архиворога — поневолені Москвою народи та серед них, у першу чергу, Україну», висловлювався генерал Капустянський.
Україна, вказував він, має ключеву позицію серед покорених Москвою народів та є найбільшим союзником Заходу «у майбутній — недалекій і грізній — розправі вільного світу з світом варварства і занепаду». Як бачимо, Захід і по нині ігнорує ці зауваги.
Хоча відомо, що історичні події кінця 1980-х — початку 1990-х років підтвердили слова генерала Капустянського. (До слова, і не тільки його, а й Ярослава Стецька, Данила Скоропадського й інших політичних емігрантів-українців).
Однак, як тоді Захід не зважився добити скаженого і пораненого знемагаючого звіра, так і тепер знов стоїть перед історичною дилемою. Але, як ми бачимо, вже більш загрозливою для самого себе...