Історично наболіле в Європі питання політичні популісти натягують дуже не фахово на буденність. З позиції науки це виглядає кумедно.
Аж надто широкого нині попиту набула рамка про "рашизм-фашизм" у середовищі політично активних громадян. Мовляв, Владімір Путін (він же Пиня) і його "пинєбабвійці" є таким собі зразком-підвидом однієї відомої всім ідеології, вже засудженої Нюрнберзьким трибуналом з усіма витікаючими наслідками.
Головна проблема таких пояснень – вони із теоретичного ракурсу абсолютно "повз касу" і ґрунтуються на справедливому обуренні людей діями окупантів. Для того, аби в цьому обуренні довести що якесь суспільство має якісь властивості використовується будь-що досить поверхнево-белетристичне.
Справа засудити т перемогти окупанта безумовно благородна, однак від цього ці діряві як решето моделі стають не більш дієвими. А використовувати "наукоподібність" у політичних цілях (а перемога над іншою державою – справа саме політична, навіть якщо роздають автомати, а не бюлетені) – і взагалі, "последнее прибежище негодяя".
Світом ходить історія про те, як живий класик соціології Макс Вебер у 1918 році звернувся до студентів-соціологів в авдиторії із питанням, хто з них прийшов бути соціологом задля блага і величі Німеччини. Деякі студенти, серед яких і були ветерани Першої світової, підняли руки; а Вебер резюмував: «Ось, саме ви справжніми соціологами не станете ніколи».
"14 ознак фашизму" від Умберто Еко, які всі базуються на сутнісно заперечуваних судженнях і прихованому винятковому наданні негативної оцінки замість опису, – цитуються досить часто. "Культ традиції", "культ мертвих" тощо – воно-то ніби й так, але знайдіть суспільства, які не мають хоча б часткових ознак, що зводяться до цих параметрів.
Приміром, наш із вами День вишиванки за потреби пропагандистів спокійно натягується на потрібний глобус в руках пропагандиста (як "етнонаціоналізм", демонстрація "вищості"етнічних маркерів і так далі). Або славнозвісний "АрМоВір" від політтехнологів 5-го президента України, чим не фашизм?!
Якщо красиво метафорично описувати явища розмитими поняттями з обов'язковою прихованою моралістичною оцінкою, то обов'язково наштовхнемося на те, що через них будуть описувати явища пов'язані з друзями або ж із ворогами. Як наслідок: деякі люди починають бачити процеси дезінтеграції РФ як винятково щось аналогічне до краху Третього Райху, або ж вбачати у дивній слабкості союзників аналогії із Мюнхенською змовою 1938 року.
Але правда у тому, що ніяка у біса аналогія не є доказом – вона створюється, коли описані величезного розміру явища стискають до трьох-чотирьох рядків, причому вибірково підібраних. РФ не є Третім Райхом, навіть попри нелюдські масштаби злочинів і геноцид, ому, що Третій Райх був із цілої низки внутрішніх мотивів суттєво іншим суспільством.
І, що більш принципово, кратно більш активним і мотивованим. Цим пояснюється як висока активність власне самої владної нацистської партії, вал популярності різних "мобілізаційних заходів" і боротьби із "внутрішнім ворогом", так і відчутний опір нацистам всередині німецького середовища – замах на Адольфа Гітлера 1944 року, "Червона капела", тисячі справ про антивоєнні акції та настрої, розстрільні вироки по цих справах.
На тлі цього ані реальна залученість росіянами з усією їх повсякденністю чи то у війну проти України, чи то у протест проти цієї війни виглядає напрочуд мляво. Третій Райх залишався гіперполітизованим разом з усією своєю централізацією, РФ лишається неполітичним болотом.
Власне кажучи, "політика – простір дії", а дії у РФ неможливі, і влада свідомо відрізає шляхи до будь-якої політизації. Соціальна ж мобілізація у Третьому Райху не йде ні в яке порівняння із тією апатією, яка продовжує домінувати на Росії.
Набагато більше ніж Третій Райх сучасну Росію могла б описати саме присвячена нацистському режиму "Банальність зла" Ганни Арендт. Тобто, коли зло не вдягає на себе маску чогось містично-диявольськи грандіозного, а просто криється у дрібних повсякденних рішеннях: «Сказали йти і я пішов», «Усі стріляли – і я стріляв», «Я просто натискав на кнопку», «Я лише писав статті» тощо.
Втім, Ганна Арендт дожила не до РФ, а лише до Райху. Саме "банальність" тут набагато краще описує причини того, чому окупанти діяли, бо діють окупанти й це для РФ лишається фундаментальним знаменником.
Для того, аби люди вчиняли злочини та вбивали не потрібна взагалі ніяка ідеологія, віра чи ще щось, чому приписують цю властивість – бути каталізатором вбивств й іншого. За всі злочини завжди відповідає людина, а не соціологічна абстракція.
І сучасна РФ прекрасно показує: навіть у дистильованому, безідейному, байдужому, абсолютно споживацькому та буржуазному світі із кредитами, зарплатами й відпустками спокійно залишається простір до війни, розв'язання геноциду і решти речей. Їх-то надто розумні теоретики спершу XVIII, а затим і XX століття приписували "темним часам", "дурним ідеям", "несправедливим умовам", "кліматичним обставинам".
Звернімо увагу, 1960-190-ті, коли один за одним соціологи-політологи починали приписувати "смерть" тих явищ, які їм не дуже подобалися. Френсіс Фукуяма дописався до "кінця історії", Деніел Белл – до "смерті ідеології", деякі – до "постнаціонального" і "пострелігійного" світу.
З тієї ж опери – ідея про "конвергенцію" СССР і Заходу, мовляв, треба повільно зближуватися і набувати взаємних спільних рис, замість жорсткої конфронтації. Це й була та повсякденність, яка мала гарантувати нібито ліки проти геноциду і війни.
Ось, ми спалили чергове опудало – тепер нам гарантовано дадуть безбідно-золоту мирну епоху. Але причина лишається та сама, і її не позбутися: людина!
Ідея про те, що ми можемо суттєво покращити людство вкотре заводить нас у пастку банальності зла. Зло спокійно приходить в обивательську будівлю, яка не завішана ніякими портретами вождів і прапорами, – приходить, і залишається там надовго.
Тому перш ніж подумати – «А чи вигідно мені це?», – завжди робіть крок назад. Треба дуже багато, аби залишитися людиною і не треба нічого взагалі, аби винною виявилась "природа", "Бог", "ідея", "клімат", "історія" тощо.