Репортажі з-за кобищанських парканів: плачі по Донбасу
Репортаж 52, пропущений: плачі по Донбасу
Каємось, краяни, каємось. Все частіше прохолодними ранками обсідають наші мізки не вельми правильні думки. Мізки загнічені неминучою необхідністю когось вибирати. Думки кусючі, як ті постспасівські мухи. Упевнені, що когнітив розвалює навпіл не лише нашу голову. Всідаймося, кобищанці, перед люстром і поміркуємо наодинці з собою.
Ось днями зловили себе на готовності прийняти варіант Леоніда Макаровича Кравчука стосовно пересування між мокрими субстанціями не лише як можливий, а … Перший наш новітній Президент, ще задовго до свого карколомного перефарбування у «працьовиті сердечники», якось висловився за визнання очевидно неприємного факту: відкраяний агресором шматок Донбасу і анексований Крим – чужі нам анклави. Як же так, відразу скинулося всередині державницьке его! «Ти ті землі приєднував, щоб сьогодні ними гендлювати?!», − заволало бандерівське сумління услід за ура-патріотами, ладними голіруч передушити заблукалих під Донецьком скіфів-трактористів «з розкосими і жадними очами» та Буком за пазухою. І заразом скинути зелених чоловічків з мису Форос у Чорне море, як було махновці врангелівців. «Читай документи!», − гнівно затаврував наші теперішні зрадницькі настрої ностальгуючий за ЮБК (Південним берегом Криму) винно-пляжний спомин з пахлавою вприкуску.
З приводу історичних українських земель. Ох, Берестейщина, Слобожанщина, Кубань… Зґвалтована логіка «історичної правди», граючись, заведе нас у такі далі, що й приєднані непосидющим князем Святославом до Київської Русі лісисті терени між Окою і Волгою з поодинокими і ще тверезими в'ятичами мали б сьогодні бути Ростово-Суздальською областю України. А щит, прибитий «українським» Віщим Олегом на константинопольські ворота? І хто би в кого просив томосу? Погортайте політологічні фантазії Валерія Михайловича Бебика! Ваше імперське єство буде вельми втішене «історичними» відкриттями цього пана, зокрема тим, що праіндійська цивілізація Мохенджо-Даро була заснована «українськими» переселенцями. Відтак – чи не на часі виставляти претензії до адміністрації пакистанської провінції Сінд?
Та жартуємо ми, жартуємо. Тут би з ближньою лінією розмежування якось зжитися.
Але давайте полякаємо руський мір. Скажімо, справдилися наші припущення щодо наслідків референдуму в українському Зеленому Клину на російському Далекому Сході. Заселений той далекий клин був українцями (а нам якось довелося там поспівати наших пісень із земляками – господи, що то був за хор усього в сльозах застілля під Уссурійськом!). Ще у 1926 році українцями називалися 303 тисячі з 315 тисяч тамтешніх «закитайців», з 1918 по 1922 рік там існувала Українська Далекосхідна Республіка. Чим не паралель з кримською ситуацією – один до одного! Хтось жвавий з Правого сектору засилає туди зелених чоловічків (у Зеленому Клину вони будуть ще непомітніші), піднімає над владивостоцькою думою жовто-блакитний стяг, за півдня проводить референдум і… Доки буряти з тракторами доповзуть, можна буде попроситися до Японії у статусі української національної автономії. Але, бачите, у нас розуму поки що вистачає.
Міркуємо.
Дійсно, важкувато дається націоналістам житейський прагматизм. Але хтось помітив українців серед десятків тисяч учасників (за даними «Первого канала» РФ – сотень тисяч) траурної процесії, приголомшених незапланованим відльотом чергового вождя, за сумісництвом – баті і героя, Захара? Прокинувся елементарний інстинкт самозбереження в українських кримчан під Армянськом? Ми стримуємо радикальний шал і не кличемо вкритих кислотною іржею бідолах до повалення путіна. Те на їхній совісті. Але хіба здоров'я ваших дітей, колишні (саме так: колишні!) співвітчизники, не варте всекримського бунту на першораз? Хоч би проти зарозумілого чинуші Гобліна-Аксьонова, котрий сподобився на відвідини очевидного вогнища катастрофи лише на дев'ятий день? Клянчите в України дніпрової води… За стан життєвого простору на окупованій території повну відповідальність несе окупант. І колаборанти. А чи не всуціль агресивний фон соловйовсько-скабєєвської пропаганди розбудив роз'яреного звіра у керчинському Рослякові?!
Маємо якісь підстави сподіватися на новий план Маршалла щодо відбудови вщент зруйнованого Донбасу? Поспостерігайте уважніше за судомами навколо Північного потоку-2, візитами Макрона і Земана, австрійськими весіллями, угорськими консулами на українському Закарпатті, то розтануть і ваші надії на співчуття ситої Європи. Як розтанули наші. Де ми візьмемо 15 мільярдів доларів на відновлення інфраструктури, житлових будинків і підприємств спаскудженого зайдами лугансько-донецького краю, якщо золотовалютні резерви країни наразі становлять $17 млрд.? А витратна частина Державного бюджету – $40 млрд.? Чи може підкажете, яким чином реагувати на пенсійний туризм деленеерівців? Який 30 мільярдами гривень вочевидь фінансує тероризм? Це – перша обставина. Монетарна.
Зудить за нею й друга. Незрівнянно важча. Чомусь не віриться, що совковий Донбас ближчими часами здатен зродити лицарів національного спротиву на кшталт прибалтійських «лісових братів» чи наших оунівців. Він зродив іншу популяцію. Вона – байдужа до коренів, не здатна побачити облудність популізму, розбещена стаханівщиною і пізнішою ахмєтівщиною, на генетичному рівні не готова сприймати чиїсь аргументи. Популяція сп'янілого від вседозволеності кримінального бидла. Так звана місцева управлінська еліта, яка стала живильним середовищем для виведення «регіональної» бацили («лихоманки Лугандона» - термін автора), ніколи не стане драйвером реінтеграції Донбасу! Цей совковий червоний директорат з його виробничою і соціально-культурною обслугою – вериги на Україні, а на Донбасі – й поготів.
Днями рейдери луганського Пасічника спробували віджати у власника Ровеньківський пивзавод. Практика для Лугандону банальна і подібні майнові ексцеси ексцесами ніхто не сприймає – у мавпячих руках рулить винятково автомат Калашнікова. У Ровеньках, де підприємство ще працює, прокинулись: трудовий колектив повстав проти рейдерів. І, що ви думали, пивовари звернулися за захистом до… путіна! Морок.
Стій-стій, опоненте, не швиди зі звинуваченнями. У віднесеного вітром захарченка з романтичним революціонером Че Геварою спільні хіба що первинні статеві ознаки. Ті, хто не втратив людської подоби, виїхали до України. Крапка.
Тому: а не обрати би й нам прибалтійську «довгу дорогу в дюнах»? Навіть, якщо помруть надії на прозріння збещещеного електорату, колись таки помре і недопалок.
Вадим Демиденко
