Репортажі з-за Кобищанських парканів: приміряємо на бога вишиванку
Репортаж 43: приміряємо на бога вишиванку
Черговий дисонанс був передбачуваний ще з весни. Проблема томосу зачіпає як засадничі постулати національної самоідентифікації українців, так і скрепи руського міра. Хресні ходи непримиренних православних, що набувають все чіткіших ознак парубоцьких протистоянь «погнали наші городських», історична дискусія президентів – чия володимирська іпостась вища, хто першим почав плювати на константинопольські канони, звідки пролилася благодать (із кримського Херсонесу – за путіним, чи з берега київської Почайни – за літописами) – практично вже привели до анафеми України з роздвоєного язика Кирила-Гундяєва. І хтось може бути впевненим, що за очевидно провокативних обставин психічно нездорова Бліда Моль не збаламутить руський мір на хрестовий похід за визволення лаврських мощей преподобного монаха Антонія від невірних бандерівців?
На порядок денний винесена тема, яка вимагає відмови від подвійних стандартів. Спершу елементарне: що змусило би нас, агностиків, увірувати в існування бога? Відповідь, услід за нашим улюбленцем Бертраном Расселом, ще елементарніша: достатньо було б появи на моніторі нашого ноутбука в оцю саме мить тексту з точним прогнозом наших дій, переліком обставин, до яких вони нас спонукають, та описом наслідків, що стануть реальними, хоч би надвечір сьогоднішнього дня. Всемогущому, існуй він насправді, подібна маніпуляція була б що два пальці об асфальт. Ну, звісно, і троп негарний, і заклопотаному вселенськими квестіями всемогущому не до якогось, окремо взятого монітору. Але зверніть увагу, панове православні, ми отут абсолютно коректні. Адже вашої віри у мироточивість Поклонської жодним чином не зачіпаємо. Наполягаємо (вже ось понад два тисячоліття) лише на демонстрації одного-однісінького Факту.
Уся біда в тому, що навколотомосне вовтузіння церковних ієрархів іполітиків розкраює навпіл не лише вірян. Політична, світська складова у перипетіях надання УПЦ (Українській православній церкві) автокефалії очевидна – незалежність української церкви у геометричній прогресії посилює незалежність Української держави. Достатньо переглянути заквацяні лайном сайти руського міра, щоби усвідчитися у превалюванні панічних настроїв серед його адептів, викликаних близьким помісним статусом УПЦ. Дійшло до залякування Константинополя розколом, тобто виходом РПЦ з-під юрисдикції Другого Риму.
Подібна до нашої ситуація вже якось трусила українське суспільство. У 1648-1654 роках Хмельниччини саме релігійний чинник спротиву католицькому засиллю був серед головних спонук національних визвольних змагань проти польського панства, зібравши під корогвами православ'я чималу і, зрештою, переможну потугу. А що не в той бік корогви схилили, то вже інша історія.
Запрошуємо пересічного, адекватного громадянина до притомного аналізу поданої діаграми. На фоні розливаного синього, блакитного з червоним (84%!) наші злиденні відсотки (14) бузкового з жовтим виглядають світоглядною недолугістю і за градусом релігійності впритул наближають українське суспільство до всуціль скатоличеного польського сусіди.
Відтак наш діючий Президент, принаймні на людях, змушений демонструвати глибоку релігійність, а претенденти, заздрячи козирному ходу Петра Олексійовича з томосного туза, поки що ховають свої краплені карти в рукав. Переважна більшість озвучених нових курсів сором'язливо оминає релігійне питання, а відверто проросійська позиція Опоблоку не може бути іншою і стосовно автокефалії. Назвемо речі своїми іменами: Опоблок з його одіозними іменами – не опозиція, а відвертий ворог. Ось доказ: цинічне визнання депутатом Держдуми РФ Костянтином Затуліним триєдиної мети стосовно України. Це саме те, чого домагаються усі опозиційні покидьки з п'ятої колони – федералізації України, державної російської мови і російської церкви:https://ua.censor.net.ua/resonance/3085410/deputat_derjdumy_zatulin_donetsk_i_lugansk_treba_povernuty_v_ukrayinu_nasha_pomylka_my_zupynylysya_u.
Нам, як агностичній електоральній одиниці, глибоко байдуже – чий бог ліпший: з кокошником, у вишиванці, з чорним комірцем на шиї чи разком кабанячих ікл. Кому із всевишніх віддавати перевагу – особиста справа вірянина. Ні абревіатура УПЦ КП, ні слово «томос» нас не вганяє у священний раж. Але ми порадіємо державному успіху своєї країни, не зважаючи на очевидну двоякість радості: безбожник вітає церковну перемогу!? Та вдовольняємо себе тим, що московським попам дадуть по «милосердним дланям». Ці «длані» благословляють війну і тероризм, вигрібають гроші з гаманців затурканої української пастви, спонсоруючи ними агресію.
Як знати, може й справді неіснуючий, але «свій» бог у вишиванці допоможе вистояти і утвердитись нації. Задля цього варто перетерпіти когнітив.
Вадим Демиденко
