Головною причиною внутрішньої фронди між кремлівськими глашатаями є постійні невдачі на полі бою. "Лиманський котел" – остання крапля.
Найбільш значні Z-канали у РФ раптово розкололися на два табори. Усе через поразку російських окупаційно-терористичних військ у Лимані, хоча насправді це лише привід для проявлення внутрішніх суперечностей, які існують в середовищі російських силовиків.
Нині Рамзан Кадиров звинуватив у поразці під Лиманом генерал-полковника Алєксандра Лапіна, командувача Центральним військовим округом. Згодом його публічно підтримав очільник і натхненник усієї силової корпорації "вагнерівців" – Євгєні Прігожин: «Рамзан, жгі», – як він висловився.
По суті відбулося ось щó: очільники всіляких гібридних квазідобровольчих і інших формувань із дивним статусом à la "вагнерівці", що не підкоряються міністерству нападу та агресії оборони РФ розпочали пряму кампанію проти класичного військового керівництва. З іншого боку є вищі військові чини – генерали Сєргєй Шойгу і Валєрій Гєрасімов, які контролюють Міноборони.
Кадиров і Прігожин, звісно, зі своїх ротів ніколи особливо їх не критикують, але сітка Z-каналів яка нила з приводу нібито хибних рішень і поганого керування саме Шойгу, і ті хто тепер підтримують Кадирова-Прігожина – це ті самі канали. Низка інших "воєнкорівських" ресурсів показово не підтримав критику з боку Кадирова, зберігаючи лояльність Міноборони.
Це не громадянська війна і не революція, але повноцінна апаратна боротьба за владу в силових структурах в умовах війни. Зовсім не виключено, що у крісло очільника МО або ГШ заколотники "імені Кадирова" хочуть поставити ексголовкома Військово-комічних сил Сєргєя Суровікіна, який раніше керував російською операцією в Сирії.
Суровікіна часто протиставляють тому ж Лапіну і Гєрасімову у Telegram-каналах орієнтованих на мережу Прігожина, вказуючи й на те, що Герасимов та Шойгу монополізували доступ до Владіміра Путіна, не даючи іншим командирам доповідати йому. Можна любити Кадирова і Прігожина, можна не любити, але вони точно стануть для нинішніх російських силовиків значно більшою проблемою ніж твіти Алєксєя Навального, бо у них уже є власна армія, власна медійка і власний пул персонажів, яких вони будуть намагатися крутити нагору і представляти до державних нагород, вигадувати героїчні історії та просувати, приміром, у губернатори, сплітаючи апаратну сітку все густіше.
Для того, аби у вашій політичній системі був розкол ніяка демократія зовсім не обов’язкова. Звісно, ніхто не буде припиняти війну через таке прямо зараз, але присмак 1917 року треба шукати не у памфлетах більшовиків, а у терті між Державною Думою і монаршою владою, а ще точніше – між генералами та ставкою Головнокомандувача.
Всі високопоставлені учасники війни в Україні з російського боку прекрасно знають, що воюють не за контроль над Херсоном чи Лиманом. А за те, чий у підсумку контроль буде над Москвою і хто буде "обілечувати" їх співгромадян, отримувати призначення і нафтові родовища, а хто буде визнаний шкідником і агентом світової буржуазії.