Південний Кавказ знову завирував в очікуванні нової війни. Основна причина небажання Єревана замиритися із Баку.
Станом на зараз можна констатувати напруження на лінії розмежування 2020 року у Карабасі, так і на лінії адміністративного кордону між Азербайджаном та Вірменією. Я вживаю термін "адміністративний кордон", що по суті є кордоном між колишніми совєцькими республіками, який досі залишається не делімітованим та не демаркованим.
Зазначу, що це не перше напруження. Минулоріч подібне загострення вже відбувалося і тоді навіть прогнозували наступ азербайджанської армії у напрямку Занґезуру (Гориський, Кафанський, Меґринський та Сисянський райони Вірменії). Втім зіткнення між двома країнами обмежилися пагорбами вздовж кордону.
Що змінилося з минулого року – перш за все був припинений вільний рух через Лачинський коридор, який відповідно до тристоронньої угоди 9-10 листопада 2020 року був визначений як такий, що «будет обеспечивать связь Нагорного Карабаха с Арменией и при этом не будет затрагивать город Шушу» (Пункт 6 Угоди).
Паралельно з цим за 3 роки (тобто, у 2023 році має бути підготовлений альтернативний маршрут). Думаю, ви вже зрозуміли, що альтернативного маршруту так і не побудували.
інфраАзербайджанська сторона логічно передбачала, що у відповідь на існування Лачинського коридору буде відкритий Занґезурський або Меґринський транспортний коридор між власне західними районами Азербайджану та Нахічеванською Автономною Республікою (9 стаття Угоди). Оскільки вірменська сторона відмовилася від ідеї екстериторіального характеру Меґринського транспортного коридору, азербайджанська сторона прийняла рішення взяти його під митний і прикордонний контроль.
Ці дії вірменська сторона розглядає як "акт геноциду". Примітно, що згідно з угодою російський "миротворчий контингент" мав забезпечувати функціонування коридору, але не проявив активності, коли азербайджанці (спочатку як "екологічна акція", а потім як пункт пропуску) перекрили вільний рух через азербайджансько-вірменський кордон.
Прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян, який формально визнав територіальну цілісність Азербайджану, тим не менш не поспішає укладати з Азербайджаном мирну угоду, очевидно розраховуючи на можливість зміни геополітичній ситуації в регіоні. По суті він намагається відтворити сценарій, яким свого часу активно скористалися азербайджанці – не підписувати остаточної угоди у розрахунку на можливий реванш.
Це чудово розуміють в Баку і посилюють тиск на Єреван. Поки у регіоні залишається російський військовий контингент, вважаю, повномасштабні бойові дії (de facto, вже третя за рахунком Карабаська війна – прим. ред.) малоймовірними.
Але тут є одна проблема: згідно з угодою (Пункт 4) термін перебування військ РФ обмежений 2025 роком і може бути пролонгований автоматично, якщо одна зі сторін (у цьому випадку Азербайджан) за пів року до завершення (9 червня 2025 року) відмовиться від продовження цього пункту угоди. Сподівання на швидке підписання угоди під егідою Європейського союзу (а вони були дуже великі на початок літа) зараз суттєво впали.
Вірменія починає активну взаємодію з низкою країн Заходу, де мешкає активна вірменська діаспора – Франція, Греція, США. Паралельно сподівання на залучення на своєму боці країн ОДКБ (читаймо – РФ) також не виправдалися, бо Москва не хоче псувати відносини з Баку з огляду на тимчасовий характер угоди про розміщення свого контингенту у Карабасі.
Втім західний вектор Єревану, вважаю, поки що скоріше імітаційним і спрямованим скоріше на стимулювання Москви зайняти більш активну позицію. Головне, щодо України, щоби ці імітаційні дії (поїздка дружини прем'єра Пашиняна до Києва), гуманітарна допомога Україні не вплинула негативно на відносини між Україною та Азербайджаном.
Позиція українського МЗС зафіксована і відповідає союзницьким відносинам між двома країнами, де Карабах це невіддільна частина Азербайджану. А відтак будь-яка іноземна окупація має бути завершена в тому числі й вивід російських військ.