Справжнє слов'янське язичництво засноване на оригінальних і автентичних документах. А відтак, на свідченнях безпосередніх учасників подій.
Коли ми говоримо про язичництво часів Русі, варто відразу провести межу між справжнім джерелознавством і пізнішими вигадками. Якщо брати лише тексти, написані не пізніше кінця XII століття, і лише ті, які стосуються саме Русі або безпосередньо пов'язані з нею, то картина буде вкрай обмеженою.
Фактично, ми маємо кілька основних джерел, що дають поіменні згадки про божеств, яким поклонялися племена на теренах сучасної України та Білорусі. Окремо існує літописна формула клятви:
Більше немає жодних сказань про війну богів, створення світу чи цикл сезонів, лише імена, ритуальні натяки, залишки пам'яті. Жодної системи — ні легенд про походження богів, ні ієрархії, ні текстів, які розповіли б, хто з ким і навіщо, — лише імена, уривки ритуалу, іноді тіні функцій.
Все, що ми знаємо сьогодні, що Перун із золотими вусами, Сварожич у вогні, Велес як «скотьій бог», Мокошь як волога, Стрибог як вітер і все. Все, що з'явиться після, — записи Зиґізмунда Герберштайна, неоязичництво, слов'янські гороскопи, Лелі, Купали, Ярила — спроба замінити порожнечу легендою.
А у дійсності, все, що ми точно знаємо — вміщується на кількох сторінках, між XI і XII століттями. Реально все, що залишилося від слов'янського язичництва у нашому Києві — не пантеон, а уламки: кілька імен, одна клятва, одна жертовна дівчина, кілька курей та ідол із золотими вусами.
На перший погляд, різноманітні неоязичницькі рухи, які постали на пострадянському просторі під назвами «рідновір'я», «ведизм», «інґлінґство» чи іншими формами «відновлення слов'янської віри», можуть здаватися спробою знайти автентичну духовність поза християнством. Але, якщо уважно простежити їхній розвиток, джерела, ключових діячів та політичний контекст їх діяльності, складається цілком чітке картина.
Значна частина цих рухів є штучно створеними або навмисно скерованими російськими ідеологами та спецслужбами як інструмент впливу на маргіналізовані групи, що легко піддаються міфологізації та конспірології. Одним із центральних діячів новітнього неоязичництва став Алєксандр Хінєвіч — технік із Новосибірська.
1992 року він проголосив себе «волхвом», вигадав «Слов'яно-арійські Веди» та створив організацію «Давньоруська інґілістична церква православних старовірів-інґлінґів». У 1996-1999 роках уже активно публікував брошури про «істинну расу аріїв», «вищість білої людини» та «космічне походження слов'ян», з посиланням на вигадані «стародавні джерела» — буцімто знищені в часи прийняття християнства.
Тексти Хінєвіча активно поширювались через ланцюги «альтернативних книгарень» на московї, а з 2000-х — і в Україні, зокрема через обласні осередки в Харкові, Луганську, Запоріжжі та Полтаві. У 2010-х роках організація Хінєвіча — «Інґлінґи» була заборонена у РФ як екстремістська, але тільки після того, як вона втратила керованість і вийшла за межі запланованого русла.
До того часу вона ефективно виконувала роль пастки для молоді, ветеранів, розчарованих шукачів «національного коріння» — нав'язуючи імперський наратив через псевдодуховність. В Україні ж одним із ключових фігур, що популяризував «відроджене язичництво», став Володимир Куровський — діяч із Чернівців, який прийняв титул «верховного волхва Коляди Веліса».
2001 року він створив власну структуру — «Об'єднання рідновірів України», пізніше переформатоване в «Православну рідну віру». Куровський навчався у РФ, активно контактував із колами «слов'янських родових громад», брав участь у спільних заходах із діячами РПЦ-ФСБ, зокрема у рамках «панслов’янського руху».
2014 року він був помічений серед організаторів обрядів «освячення Криму» після окупації — за свідченнями очевидців, його люди проводили публічні заходи у Севастополі, закликаючи до «відновлення єдності священної руської землі». Його структура мала філії на Київщині, Чернігівщині, Волині та в Одесі — всі вони працювали через недержавні центри духовного розвитку, часто маскуючись під «етнотуризм» або «фольклорні студії».
Іще однією фігурою, яка свідомо чи ні просувала кремлівські інтерпретації рідновір'я в Україні, був Володимир Гнатюк (не плутати з етнографом Гнатюком кінця XIX століття!). Це один із перших популяризаторів «Велесової книги» в українських колах у 1990-х.
Він публікував статті у націоналістичних виданнях і виступав за заміну християнства на «рідну віру», хоча сам пізніше визнав, що його захоплення базувались на недостатній перевірці джерел. Проте шкода була зроблена — саме його тексти стали основою для молоді, яка згодом створювала псевдорелігійні гуртки у Західної України.
Початки сучасного українського неоязичництва напряму пов'язані із кремлівськими ідеологічними джерелами, які почали формуватись ще в пізньосовєцький період. Від самого початку більшість українських рідновірських груп не були автентичним відродженням дохристиянських традицій, а значною мірою — вторинним продуктом, створеним на основі ідей, термінів, ритуалів і «священних текстів», розроблених у РФ.
Так звані сакральні тексти, які найчастіше цитуються у рідновірських громадах України, — це «Велесова книга» та «Слов'яно-арійські веди» (вигадка Хінєвіча). Саме з його текстів походить більшість термінів, які нині вважаються «слов'янськими сакральними поняттями»: Явь, Навь, Правь, капища, сварожі круги, арійські обряди, образи Чорнобога й Білобога, уявлення про світове древо у вигляді навколоземної енергосфери.
Після 2014 року в умовах гібридної війни РФ активно використовувала рідновірські структури як інструмент культурного впливу. У Криму було зафіксовано обряди «встановлення руської сили» біля «місць бойової слави», на Донеччині й Луганщині серед колаборантів траплялись неоязичники, які пояснювали свою участь у бойових діях боротьбою «з чужинською цивілізацією» на основі «арійських заповідей».
Українська контррозвідка у 2015-2019 роках виявляла зв'язки рідновірських громад із фондами, які фінансувались із Москви — через мережу псевдоетнографічних фестивалів, видавництв і благодійних проектів. У Чернігові та Київській області правоохоронці затримували осіб, що займались підривною діяльністю, маскуючи її під «просвітництво».
Таким чином, рідновір'я стало ідеальним майданчиком для гібридної інфільтрації. Воно приваблює тих, хто шукає «щось своє», але не має історичної підготовки, йому не потрібна канонічна спадковість — достатньо легенд.
Воно спокушає псевдонауковістю, маніпулює мовою археології та генетики, але насправді виконує чітку роль — замінити реальну національну ідентичність вигадано безпечною, розчиненою в міфі про «велику арійську Русь». У цьому сенсі більшість неоязичницьких рухів на нашому просторі — не випадкові квазірелігії, а ретельно сконструйовані інструменти російського імперського проєкту.