Совість на перехресті

Оце – наші, онде – ворог, оце – інь, онде – янь, оце – політик, онде – блазень. А ніт, вийдеш на перехрестя – і починає тебе марудити когнітивний дисонанс, обсідають сумніви, тріщить голова від єднання і боротьби протилежностей.

У нашої СБУ вряди годи прокинулась совість: нарешті наїхала по-чорному на носіїв совісті чужої – копнули нашу Лавру в чужій оренді! Нашмонали писань антиукраїнських, бабла, підозрілих безхатьків, паспортів з двоголовим бройлером чи не на довічне ув´язнення настоятеля! Епілог: «…у ході безпекових заходів виявлено: проросійську літературу, яка використовується під час навчання у семінарії та приходських школах, у тому числі для пропаганди «русского мира»; готівку на загальну суму понад 2 млн грн, більше ніж 100 тис. доларів США та декілька тисяч російських рублів».

Радіти з того – не перерадіти. Уміємо, мовляв, якщо припре.

І тут сказав Вінграновський, ніби той Заратустра: «…Була з одного боку світу середа, з другого боку наступав вівторок». І хоч стій, хоч падай.

З одного боку, Конституція застовбила свободу совісті, рішуче відділила церкву від держави і дозволяє бути як святішим за папу римського, так і зіграти у «вась-вась» з дияволом. Чим би громадянин не тішився, аби не просив субсидії. Підрахувальники від соціології взагалі упевнені, що дві третини українців без «in Nomine Patris» не тільки за стіл, а в принципі не сідають. Принаймні, такими придурюються.

З боку іншого, пристойний політик, до якого блазневі як до Петрових воріт рачки, ще недавно на повному серйозі кликав земляків до «віри, мови і армії». Не врахував наївний мрійник, що нації, доки її той бройлер у тім´я не коцнув, вистачало суржика і «язика» замість мови. Одним армія згадувалася, коли треба було від неї відкосити, іншим була куркою-несучкою. Із золотими яйцями.
Віра? Спробуйте сказати краще за нашого поета:

«…Як дивлюсь на героя підсудної лави,
що грошвою у храмі свічки начиня  
і виходить у лаврах із нашої Лаври,
мов дитина, безгрішним і чистим сповна...».

Це – Леонід Талалай про ще недавнього богом зляканого зека і «вірян» з його оточення. Ой, чи тільки про них…  

Ми ж – на слизьке. На цих «зачищених від скверни» теренах, де здебільшого товстелезні повпреди вищих сутностей торгують гріхами, приторговуючи свічками і настінними календарями з позамежево красивими ликами марій, микол і спасителів, наразі триває  нескінчена битва… Що – добра зі злом? Та не смішіть покійного Лойолу!

(Допитливим: це той навіжений інквізитор, котрий свого часу рекомендацію «Бийте їх усіх, господь відбере своїх» сприйняв як керівництво до дії і залив кров´ю безбожників пів-Європи.

Погодьмось, один до одного з щурячим: «ми – до раю, решта – у попіл»).

Битва, як і дві тисячі років тому, за приходи. Які, у біса, душі?! Свічки, крашанки і «скільки можете за отпєваніє». Полтавські розцінки, мо´, десь і дешевше: «Похорон із кладовищем та хором — 500 гривень. Без хору — 400. Батюшку потрібно забрати. Якщо немає машини, можна на таксі. Себто, скільки дасте».

Посидьте, панове, не підскакуйте. З нашою окремою опінією вас ніхто не змушує ріднитися. За нами, як і за вами – Конституція. Але поміркуйте: хіба прихожани по обидва боки фанатичного фронту моляться кожен своєму ликові?

Та ні ж бо – лик таки один. Лише у трьох іпостасях. І руська мобілізована сволота, окроплена святою водою з гундяєвського відстійника, і наша «правильна, томосована» УПЦ КП волають до одного милосердного. 

Хто там ще бубонить про «Нього», що «не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її»? Це – після Бучі, Маріуполя, Харкова, Херсона?!

І якби був він, оцей винятковий доброзичливець, «дух, син і отець заразом», богом хоч би одним боком українським – відвернув би ракету від вільнянського пологового будинку і таки ж абсолютно безгрішного немовляти… Ще увечері 23 лютого прибрав би мразоту. Невже всесильному було не до снаги зманити маніяка контрамаркою на концерт кобзона?

Армія? Так! Мова? Так!

Віра? Та ні. Може, краще «Галя, сало, паляниця»? Та ті ж галушки з шароварами.