СПЕЦРЕПОРТАЖ. МАКУХІВКА: Полтавська зона відчуження
25 гектарів сміттєзвалища ось-ось поховають під собою близько 900 людей. Нестерпний сморід, постійні пожежі та налагоджений ланцюжок бізнесу від вторинної переробки сміття, що межує з криміналом 90-их.
Чи справді гроші не пахнуть та коли Макухівку покине останній житель? Репортаж про середньонаддніпрянську Прип’ять.
Зона екологічного лиха – Макухівка
У село за 13 км від Полтави їдемо трасою Київ-Харків у бік останнього. За 5 хвилин повертаємо з магістралі на вузьку дорогу. Асфальтованою її назвати можна хіба умовно. Щоб не потрапляти в ями, зменшуємо швидкість. Рух на цьому відрізку нагадує мурашину колону. Попереду нас – VW Passat із заступником міського голови, позаду – чиновницький Porsche. Одразу ж відчувається вся серйозність питання, вимальовується коло зацікавлених осіб. На узбіччі ніби між іншим вартує Лада із синіми номерами.
На виїзне засідання щодо проблеми Макухівського сміттєзвалища нас запросив голова райради Кононенко. Загалом у полтавському чиновницькому колі до громадських спілок ставляться насторожено і без зайвої приязні. Мовляв, «заважають працювати». Кононенко – виняток. Запросив офіційним листом.
Та ініціатором засідання були не депутати. Макухівці дали зрозуміти, якщо їх і на цей раз не почують – люди перекриють сміттєзвалище. Для міста і району такий крок на кшталт вибуху АЕС. Та фактично, вибух уже відбувся і триває, розтягнений у часі на десятиліття.
Урвище для сміття у Макухівці створили одразу після війни – у 1945 році. Туди скидали все: від побутових відходів, до ртуті. Наразі звалище розрослося з передбачених під нього 17 гектарів до 25. В окремих місцях смітник сягає до 60 метрів заввишки. Від нього до найближчих хат – кількасот метрів. Довкола стоїть нестерпний сморід.
Ми поспіхом причинили вікна, коли проїжджали повз звалище. Запах спертої задухи й гниття почав викликати блювоту. Артезіанська вода з колодязів і свердловин тут давно непридатна до вживання. Це підтвердили низка експертів. У селі збільшилася кількість захворювань, зокрема, на онкологію. І нинішня влада в кращих традиціях радянської, усіляко приховує ці факти.
Паркуємося під будинком культури – одноповерховою компактною будівлею з червоної цегли. У приміщенні яблуку ніде впасти. Молоді мало, в основному люди середнього віку та пенсіонери. Попереду за столами сидять посадовці – голова райради Михайло Кононенко, голова райдержадміністрації Ігор Кірімов, голова постійної депутатської комісії обласної ради з питань екології та раціонального природокористування Ігор Горжій, перший заступник міського голови з питань ЖКГ Олексій Чепурко. Голова облради Олександр Біленький затримується. Заступник голови облдержадмінстірації Олег Пругло також. Люди перемовляються. За десять хвилин напруженого очікування засідання починається.
Із-поміж пропозицій чиновників – створення заводу з переробки сміття або ж рекультивація звалища. Під першим розуміється залучення іноземних інвестицій на будівництво. Під другим – загортання смітника шаром землі. Своїх коштів на сміттєпереробний завод у бюджеті не передбачено, бідкаються посадовці. Присипання звалища землею поховає людей разом зі сміттям, обурюються селяни. Розкладання непотребу буде отруювати майбутні покоління через шкідливі випари, забруднену воду, непридатну землю.
Макухівці заявляють, що проти обох запропонованих варіантів, бо вони не вирішують саму проблему. Люди вимагають повністю закрити сміттєзвалище. Завод із утилізації – слушна ідея. Та селяни хочуть бачити його подалі від себе.
– Якщо завод відкриють біля звалища, ніхто вже не закриє смітник. Навпаки, почнуть звозити ще більше непотребу до нас на переробку, – запевняють громадяни.
Стикнувшись із опором макухівців, чиновники починають наголошувати на перевагах залучення міфічних інвесторів для будівництва заводу. Заманюють новою дорогою та свердловиною з чистою водою. Жодних конкретних цифр, дат і назв. Усі покращення виголошуються в майбутньому часі. Це обурює громаду. Активісти зазначають, що хотіли провести нараду з посадовцями посеред смітника. Тоді б вони зрозуміли частину проблем місцевих.
– Треба закрити цей полігон. Це наша думка. Також сільська громада має отримувати гроші від вторинної переробки сміття. Та ми не знаємо, де ті гроші, – розповідає місцева мешканка Ніна Канцедал.
Жінка говорить, що частину коштів від вторинної переробки сміття було витрачено на розчищення пляжу в Ковалівці.
Цікава деталь – село Макухівка підпорядковується Ковалівській сільській раді. Голова сільради – Олександр Бублик. Той самий брат нардепа від «БПП» Юрія Бублика. Раніше Юрій керував місцевою «Свободою», був депутатом ВР від цієї партії. За державні кошти від переробки сміття, що мали б піти на облаштування макухівської дороги, водогону тощо, Олександр і Юрій розчистили пляж у Ковалівці. А оскільки тоді над Бубликами висів німб «Свободи», над назвою пляжу брати довго не мізкували, назвавши його «Берег Свободи».
Саме на тому свобідному березі Юрко танцював у ліфчику й трусиках, коли на Сході України розгорталися найтяжчі бої.
Цим учинком нардеп якнайкраще підтвердив свою нагороду – медаль «За жертовність і любов до України». Нагадує сцену з російської скетч-передачі для недалеких, коли один актор-депутат під час хабарницьких та недолугих дій звертався до іншого зі словами: «Про Россию думаєшь?»
Та найцікавіше в цій історії – абсурдність місцевого політикуму, ницість піару.
6 липня, коли в Макухівці вирішувалася доля майже тисячі людей, у Ковалівці на «Березі Свободи» брати Бублики організували купальські гуляння. Народ вимагає хліба й видовищ. Себто, ліфчиків, трусиків і море дешевого пива. За гучною музикою і розвагами полтавці навряд задумувалися, що святкують на кістках людей. Даруйте за надто пафосну метафору, якщо комусь вона такою видалася.
У Полтаві спеціально для підвозу п’яного бидла й неформалів з рейсів познімали маршрутки. Замість звичних вивісок 57 (Левада-ГРЛ) і т. і., висіли «Полтава-Берег Свободы», виконані нашвидкуруч на папірці А4. Невдовзі в інтернеті мають з’явитися нові світлини з зірковим Бубликом. Можливо, на цей раз нардеп дозволить собі роздягнутися повністю в компанії нетверезих чоловіків. Таким чином «БПП» оголосить про підтримку ЛГБТ-спільнот на всю країну.
Та повернімося до Макухівки. Вторинна переробка сміття там нагадує історії з лихих 90-их, діляться місцеві. І ноги в проблеми, як-то кажуть, тягнуться ще задовго до потрапляння сміття на звалище.
У Полтаві всі сміттєві баки давно розписані між безхатьками. До приїзду сміттєзбиральної техніки найнижчі прошарки місцевої мафії вибирають з контейнерів геть усе, що становить інтерес з точки зору вторинної переробки. Далі вони несуть клунки з пластиком, пластмасою, склом, картоном та іншою «потрібною» сировиною до «своїх» точок. Точки збору вторисровини, у свою чергу, кришуються «смотрящими» від міського голови Олександра Мамая. На ось такому відборі сміття він щомісячно має від 150 до 250 тис. $. Тепер ви розумієте значення приказки, що гроші не пахнуть?
Та це був тільки перший цикл переробки сміття «по-полтавськи». Макухівці звернули нашу увагу на три десятки осіб у цивільній формі, що нишпорять по території смітника. У тому, що це – не стихійні зайди, ми пересвідчилися, піднявши дрон над смітником.
Селяни говорять, що «копачі» відбирають зі смітника рештки, які безхатьки проґавили в контейнерах, підгрібають сировину з районних підвозів. Місцеві подейкують, що «копачі» при собі мають обрізи. Із цим макухівці пов’язують їхню вседозволеність та «імунітет» проти правоохоронців. Ті кілька разів намагалися витурити мамаєвських нишпорок з території звалища, однак дарма.
У результаті від вторинної переробки сміття до макухівців доходять копійки – близько мільйона гривень на рік. Це якщо не доводиться чистити «Берег Свободи». А так, іще менше.
Селяни розповіли, що ні міська, ні обласна влада за десять останніх років не зробила нічого для вирішення екологічної проблеми регіону.
–Займаюся питанням звалища від самого початку. При Кукобі (Анатолій Кукоба – перший міський голова Полтави часів Незалежності – ред.) були певні зрушення. За Матковського (полтавський міський голова в 2006-2010 роках – ред.) – нічого. Про Мамая (нинішній міський очільник – ред.) взагалі говорити нічого не хочу. Він не був на жодному засіданні за ці роки. Не приїхав і зараз, – скаржиться Канцедал.
Макухівці втомилися від безвиході та бюрократизму навколо смітника. Громада заявляє про готовність пішки йти на Київ до Президента Порошенка та Міністра екології Семерака.
– Даємо нашій владі від сили місяць часу. Якщо вони не почнуть вирішувати це питання – пішки підемо на Київ. Президент узяв питання сміттєзвалищ під особистий контроль. Покажемо йому документи. Згідно з ними ще в 2006 році Макухівське сміттєзвалище було переповнене на 107%. Доб’ємося прийому в Міністра екології і природних ресурсів Семерака. Хочемо, щоб він допоміг нам закрити сміттєзвалище та побудувати завод, – Канцедал.
За словами місцевих екологів та активістів, будувати сміттєпереробний завод на території Макухівки небезпечно. Про це розповідає фахівець із сміттєпереробної технології Віталій Ільченко із сусідньої Ковалівки. Віталій працював і практикувався на аналогічних заводах у польському Вроцлаві та Ґданську.
– Ми розташовані на річці Коломак, що впадає у Ворсклу. У свою чергу Ворскла живить Дніпро. Ці води йдуть у Чорне море. Уявіть собі масштаб екологічного лиха від розташування смітника та його викидів, – Ільченко.
Там сам завод вкрай необхідний. Він стане джерелом дешевого газу та електроенергії для населення, додає Віталій.
– Вартість сміттєпереробного заводу у Польщі складає 2-3 млн $. Підприємство окуповується, оскільки дає місцевій громаді здешевлений газ та електроенергію. До того ж, рятує екологічну ситуацію. У європейських країнах ви не побачити смітників. Виробники скидають свої відходи на контейнери та доставляють їх на утилізацію. Від цього всі тільки виграють, – Ільченко.
Одна з умов злагодженого функціонування переробного заводу – відсутність «відкатів». У Європі чиновники не переймаються за тендери, головне – зберегти екологію, додає чоловік. Ільченко говорить, що готовий брати ділитися досвідом європейських підприємств і брати участь у розбудові заводу.
Насамкінець відзначимо, виїзне засідання посадовців у Макухівці тривало близько години. Однозначної відповіді щодо вирішення проблеми сміттєзвалища громада вчергове не отримала. Як і конкретних строків, цифр чи будь чого, за що можна було б схопитися, у що можна було б вірити.
Кожен покинув будинок культури зі своїм переконанням. Посадовці – у тому, що врешті-решт питання вирішать. Літні люди – з обуренням, відчуттям, що їх знову не почули. Громада, активісти – з упевненістю, що змін зможуть досягти тільки протестом. Перед Президентом у Києві.
Проїжджаючи тони сміття по дорозі назад у Полтаву, перед очима відкрилася чудова панорама. Маленькі бані Хрестовозвиженського монастиря золотіли над горами відходів. На цьому завершуємо репортаж, залишивши читачам роздуми про духовність і культурну столицю України відкритими.
