Стан полтавського Будинку спілок як свідчення зеленої недолугості

Злостиве «так вам і треба» не робить нам честі і тому вгамовуємо набуту ненависть до випадкових нікчем, виходимо на толерантне – усі ми не без гріха, комусь і наші рядки мухою у носі.

Зауважте, ми ніяким чином не натякаємо на зв'язок між бандитським нальотом ДБР на Музей Гончара у Києві і браком коштів на ремонт офісу місцевого ДБР.

Спершу про емпатію. Йдеш повз Будинок спілок, в шести кабінетах якого почергово, мало не сорок років буяло твоє чиновне життя, і тебе, засльозеного, мовби накриває афективна форма ідентифікації. У тобі аж резонує образа на обставини, які отак зницили цю перлину полтавської Круглої площі, і ти гостро співпереживаєш як з нинішніми і попередніми головами міста, так і з беручкими партійними лідерами, котрі, клятвенно обіцяючи реставрацію, порвали на собі вже з десяток вишиванок. От лише з нинішніми хазяями занехаяного «хліву» до емпатії – шанобливого розуміння того, що відчувають інші – справа не доходить.

Продемонстрований суспільству стиль роботи Бюро у кращих традиціях героїв Маріо Пьюзо робить нерукопожатним усе ДБР огулом. Тож і відсутність 109 млн. 187 тис. 867 грн. на реставрацію приміщення Теруправління Державного бюро розслідувань у Полтаві якось не зачіпає. Лякає інше.

Відновлений на посаді директора полтавського Теруправління ДБР пан Тимошко (його Труба звільнив дещо волюнтаристськи, по-зеленському) днями взяв участь в оглядинах площ, на які настрополилася обласна прокуратура в приміщенні профспілок по Ляхова, 1. Регіональний дебеерівець обмовився, що вже ніде розміщати штати! Мабуть, розширюються, щоб взяти приступом всі музеї одним махом. Колись, ще за часів профспілкової польки-бабочки з розвиненим соціалізмом, кабінети Будинку спілок вміщали до сотні чиновного люду! А цим, бачите, подавай оманські апартаменти.

Дозволимо собі заувагу й на адресу надто молоденької колежанки з інтернет-видання «Полтавщина», котра, звісно, не може знати усіх нюансів гіркої долі архітектурної пам'ятки національного значення. «…Після майже 20 років безхазяйності та судової тяганини щодо власності будівлю передали на баланс ДБР», - сміливо підсумовує авторка, навідліг притлумлюючи зусилля колишніх господарів тримати будівлю у пристойному вигляді.

Спростуємо дещо образливий присуд. Принаймні до 2018 року, коли до Соборності, 37 заїхав «корпус стражів зеленої непорочності», паркан навколо колишнього будинку генерал-губернатора у самісінькому середмісті Полтави тримався купи і не нагадував стіни колгоспної свиноферми після розпродажу поголів'я. Наша (ностальгуємо…) архітектурна пам'ятка разюче та успішно контрастувала з руїнами Кадетського корпусу через дорогу упродовж вісімнадцяти років з двадцяти. А ти, дитино, про безхазяйність. Авторові оцієї ремарки за гострого дефіциту коштів у профспілковій казні доводилося власноруч неоднораз тинькувати та фарбувати з колегами той осоружний паркан, але до того, щоб вже й цеглини з нього випадали, не доходило.

Уточнюємо, що профспілки залишили наданий державою у 1948 році Будинок спілок по Соборності, 37 добровільно, від безгрошів'я, а судова тяганина все ще триває щодо будівлі по вулиці Ляхова, 1, зведеної за профспілкові внески полтавців. Апеляція у Верховному суді. Хоч і надій на те, що 200-процентна генпрокураторка стане на бік Конституції і верховенства права та відмовиться від рейдерських претензій на чуже майно, вже майже немає. Там ні знань, ні емпатії, лише зелені очі. 

Надія на те, що таки погонять цвіль сраною мітлою.