Старість – не радість

Банальне і невідворотне – підбиваючись у роки, співставні з віком винахідника «ручної вантажівки», щоранку декламуєш свого Талалая: «Чай завариш, вип’єш нашвидку. / Мацаєш неголену щоку, / В дзеркало зиркнеш: / — О, Боже мій… / Та невже насправді я такий?» ©. На невтішні роздуми про плинність сущого навертає і радикальне, як на когось, поцінування Президента Леоніда Кравчука народним депутатом VIII скликання Ігорем Лапіним.

Атож, з нашої опінії щодо опінії на опінію першого Президента України Леоніда Кравчука на російському телебаченні про необхідність внесення змін до закону про декомунізацію злість скапує – як же так, Леоніде Макаровичу?! Ви ж й у вишиванці ходили…

У діалозі з російськими «сахарными устами» Ольги Скабеєвої наш теж  епатажно чванькуватий першопрохідець ось так прокоментував демонтаж одеськими студентами меморіальної дошки маршалу Радянського Союзу Георгію Жукову на фасаді гуртожитку університету імені Мечникова: «Народ України по-різному ставиться до цього, і закон про декомунізацію не в усьому виписаний, не зовсім відповідає інтересам всього народу України, я думаю, що було б непогано внести корективи».

Логіка зітканого з крапельок любителя компромісів виводить нас до гуляй-поля, де «хто перший встав, того і капці». Це ж так виходить: якщо якійсь частині «всього народу України» щось приверзеться середночі, решта негайно має те марення узаконити?! Та навіть останній весільний тамада-нардеп з довідкою про трускавецький юридичний екстернат чув про таку категорію як стабільність законодавства! Тим паче – патріотичного, яке так важко дається.

У характеристиці співрозмовника Скабеєвої Ігорем Лапіним превалюють емоції: «Дід вийшов з розуму вже. Ми ж розуміємо, про що йдеться – підігрування наративам російської пропаганди. Ну, стара людина, шкода його. Я пам'ятаю ще Брежнєва. Він так само плямкав, ручки складав. Це є його ностальгія за молодістю. Коли був Радянський Союз, він був молодий, здоровіший тощо. Це є постсовкова людина, яка на хайпі популярності того, що відбувалося в 91-му році, просто прийняла цю владу».

Дещо крутувато, але якою б образливою для «діда» не була характеристика його «законодавчої ініціативи», головне в ній не оцінка IQ, а те, що які-не-які рейтингові особи українського політикуму свідомо підпрягаються під спроби ворожих пропагандистів розселити нас по хатах скраю. Коли команда Зе усім складом на усіх фронтах лягає під путіна, кожен український, та навіть – напівукраїнський  багнет, на вагу золота.  Ось цей, конкретно кравчуків багнет – щербатий.  

Висловлювати свою думку – священне право кожного українця. На відміну від сусідів, ми можемо ним навіть послуговуватися у повсякденному житті – оці рядки на вашому моніторі тому резон. В усякому разі – поки що. То таке, що переляканий блазень, котрого підбили замахнутися на непосильне і насмішити не так місцевий непотріб, а всенький світ, вирішив позбавити цього права громадянку Софію Федину, нацькувавши на волонтерку своїх на сто відсотків «труба-дурів» з рябошапками, себто ДБР з ГУ.

До слова, нумо, спробуйте, зеленомовні, спростувати оцей Софіїн аргумент: «З нею (Марусею Звіробій ‒ авт.) ви (Зе – авт.) мали б право на рівних говорити лише тоді, якби ці роки ви зі зброєю в руках захищали Україну». 

Тому і Леонід Макарович має право не лише виставити портрет Жукова на своєму покуті, а й оголосити радянську владу на зворотному боці Місяця. Тільки бої йдуть зараз, зокрема і проти Жукова, не на Місяці.