Теперішня площа Леніна була місцем, де збиралися візники
На старому знімку – Краснорядська (Петровська) площа у Полтаві, яку тепер ми знаємо як площу Леніна, хоч віднедавна пам'ятника вождеві світового пролетаріату тут уже нема. До речі, донині існуюча вулиця Леніна, яка пролягає від вул. Фрунзе і до проспекту Миру, мала колись кілька назв. Прокладена вона була ще у XVIII ст. від Мазурівської брами Полтавської фортеці через яр на Поділ. Частина її називалася Мало-Петровською, а далі — до перетину із сучасною вул. Пролетарською — Ново-Миколаївською. Однак і в ті часи місцеві жителі зазвичай називали вулицю Мазурівським спуском, а ще раніше – просто Мазурівським яром. Ще далі була вулиця Різдвяна, яка зрештою завершувалася Кінно-Ярмарковою площею, що фактично знаходилася на березі Ворскли.
Цікаво, що у 1676 поблизу Мазурівського яру черницями-біженками з Поділля з благословення архієпископа Чернігівського і Новгородського Лазаря (Барановича) та з дозволу полтавських міських старшин і посполитого люду було засновано жіночий монастир. За назвою монастирської Покровської трапезної церкви обитель отримала назву Покровський Полтавський жіночий монастир. Стараннями полковника Івана Черняка 1721 року всі споруди перенесено до с. Пушкарівки, де виник Пушкарівський Покровський монастир, а з 1762 року – Пушкарівський Вознесенський монастир.
На старому фото видно й куполи Свято-Миколаївського храму, спорудженого 1774 року на місці згорілої Миколаївської церкви. Через десять років тут спорудили дзвіницю з оздобленням характерним для стилю рококо. 1855 року до неї прибудували бічний вівтар. Саме він і уцілів до наших днів. Хоча у повоєнний час сама церква була закрита, і довгі роки споруда використовувалася як виробничі майстерні художньо-виробничого комбінату. Лише в часи незалежності приміщення знову повернули віруючим, і нині тут – Свято-Миколаївська церква УПЦ КП.
До речі, можна побачити, що знімок, про який іде мова, зроблено або наприкінці ХІХ століття, або одразу на початку двадцятого, оскільки на ньому ще нема однієї з полтавських архітектурних пам'яток – приміщення Полтавського губернського земства (нині – Краєзнавчий музей).
Зате бачимо цілу купу візників – на цій площі була популярна тоді у місті «стоянка таксі». Власне, це й був основний вид громадського транспорту. Мати коней, хорошу карету – було все одно, що тепер «Мерседес» останньої моделі. А особистий екіпаж могли собі дозволити лише дуже заможні люди. Лише найвищі чини міста та губернії мали право й на «службовий транспорт». Але зазвичай такого поняття не існувало, тож, як пише, у своїх спогадах перший редактор «Полтавського вісника» Дмитро Іваненко, навіть деякі губернатори свого часу змушені були користуватися послугами приватних візників. Про них у місті ходили справжні легенди. Так, полтавці, кажуть, тоді дуже скептично ставилися до міфологізованого вислову «п'є як чоботар», бо, мовляв, найбільше пили… саме візники. Особливо холодної пори року. Але оскільки чоботарі сиділи у стаціонарних будочках і завжди були на виду, то їх першими й помічали «під мухою». А візники – весь час у русі, із різними людьми… До того ж у досвідчених візників коні були так «видресирувані», що у будь-якому стані неодмінно привозили свого господаря додому.
Як і серед нинішніх таксистів, траплялися серед них і лихачі. Інколи вони навіть влаштовували своєрідні змагання. Існували й певні суто полтавські рекорди: наприклад, найшвидша «доставка» від Краснорядської площі до Південного вокзалу. Звісно, пасажиру в таких умовах заздрити не доводилося, бо й тепер полтавці не дуже жалують бруківку на відрізку сучасної вулиці Леніна. Популярними були й скачки наввипередки довкола Корпусного парку. Зрештою міська управа навіть змушена була ухвалити рішення, яким забороняла подібні «змагання».
Після того, як було споруджено приміщення Губернської земської управи, навколишню територію вирішили впорядкувати, і поруч із «нашою» площею було закладено Петровський парк, у створенні якого брало участь багато місцевих жителів, а керував роботами місцевий ентузіаст-природолюб І.Орловський. Із 1964 року – це пам'ятка садово-паркового мистецтва, улюблене місце відпочинку полтавців. Хоча інколи його називають і Шевченківським парком, оскільки тут із 1926 року стоїть пам'ятник Великому Кобзареві.
А що ж до пам'ятника Леніну, то його відкрили на площі 22 квітня 1960 року – до 90-річчя вождя. Таким чином простояв він тут 54 роки – саме стільки, до речі, як і прожив сам Ульянов-Ленін. Ось таке чисто полтавське співпадіння.
Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ.
