Прийшла молода війна і прогнала стару. Рубежі оборони, котрі стояли роками, котрі поросли лісами та травами – зараз зметено, розтоптано.
Фронт втратив свої лінії, і пересипається сам у себе. Над полями боїв зараз – спекотний вітер.
Він вривається крізь отвори від снарядів. У продірявлені осколками вікна він виганяє з будинків прохолоду, і мчить далі.
Випаровуються дивізії, тануть бригади, висихають полки. Дорожній пил висить хмарою.
Листя скручується у трубки й котяться узбіччям. Соняшникові поля стоять – сірі й мертві.
Шахти тонуть у землі, простягаючи у небо бетонні стволи, як утопленики руку, а терикони – вийняті нутрощі землі, лежать поруч. Розум тьмяніє від спеки.
Коли я їхав повз водосховище, то явно відчував смак солоного повітря – але вода кругом була прісна. Я все ще марю океаном, але найбільший океан – війна.
Війна, котрій не видно кінця і краю, верху і низу. Від війни не сховаєшся у небесах, під землею й у воді, у зелені чи у бетоні.