Непрямі ознаки російського сліду в українській владі
Після повномасштабного вторгнення росії в Україну дедалі частіше лунають припущення, що найвище керівництво України могло бути об’єктом успішної багатоходової операції російських спецслужб.
Зокрема, під підозрою опиняється оточення Президента Володимира Зеленського — керівник його Офісу Андрій Єрмак, заступники ОП Олег Татаров та (донедавна) Ростислав Шурма, близькі друзі та бізнес-партнери президента (Тимур Міндіч, брати Шефіри), а також впливові представники влади Давид Арахамія, Михайло Подоляк і навіть деякі воєначальники на кшталт генерала Олександра Сирського.
Усі ці особи мають біографічні або ділові зв’язки з росією — непрямі, але важливі ознаки, що дають підстави для недовіри.
Чи можна на основі цих фактів стверджувати, що команда Зеленського — «вдалий проєкт російських спецслужб»? У цій статті розглянемо докладно кожен аспект: які докази й зв’язки відомі, як вони вписуються у ширшу картину російського впливу та чи достатньо цього, аби робити такі радикальні висновки.
Навколо президента Зеленського зібралася команда, значна частина якої раніше не була в політиці. Проте майже кожен із цих «нових облич» має певний бекґраунд, пов’язаний із росією або з проросійськими колами. Сам Зеленський до обрання президентом був відомим шоуменом, який будував кар’єру й бізнес далеко не лише в Україні, а й активно працював на російському медіаринку. Його соратники по студії «Квартал-95» та особисті друзі теж довгий час вели бізнес-проєкти в рф. Деякі нинішні високопосадовці з його команди походять із колишньої владної еліти, що тісно співпрацювала з Москвою (режиму Віктора Януковича), або мають родичів у росії.
Нижче розглянемо ключових осіб та факти.
Батько Андрія Єрмака, Борис Єрмак, виявився кадровим офіцером Головного розвідувального управління (ГРУ) рф у відставці. Інформацію про це оприлюднили журналісти-розслідувачі, додавши, що Борис Єрмак був директором компанії сина та водночас бізнес-партнером громадянина рф Рахаміма Емануїлова.
Емануїлов — не просто російський підприємець, а радник голови Ради Федерації (верхньої палати парламенту рф, частину членів якої призначає особисто володимир путін).
Ба більше, у соцмережах батько Єрмака відкрито називає цього росіянина однодумцем і другом, адресуючи теплі привітання та висловлюючи «повагу до твоєї позиції і сьогоднішніх подій». Такий рівень особистих стосунків навряд чи сумісний із щирою патріотичною позицією: родина Єрмаків, виходить, тісно пов’язана з російськими політичними колами.
Свою кар’єру Андрій Єрмак до державної служби будував у кіновиробництві. Він був продюсером, займався юридичною діяльністю в медіасфері й співпрацював із російськими кінокомпаніями. Навіть після 2014 року його бізнес-зв’язки з рф не переривалися: згаданий Рахамім Емануїлов був співвласником створеної Єрмаком «Медійної групи європейського партнерства». Тобто близький до Кремля підприємець мав частку у компанії майбутнього голови ОП, що викликає серйозні запитання про можливий вплив. Показово, що попри ці факти президент Зеленський цілковито довіряє Єрмаку і доручає йому найделікатніші напрямки. З 2020 року Єрмак очолює Офіс Президента і курує перемовини щодо Донбасу. Рівень довіри між ними настільки високий, що, за словами одного контррозвідника, «думки і дії Єрмака миттєво вселяються в Зеленського». Критики зауважують: Зеленський призначив Єрмака попри обізнаність про його біографію — про російську матір, про батька-розвідника та бізнес із громадянином рф. Це здається неймовірним, але, можливо, президент не надав цьому значення через особисту дружбу й лояльність. Я особисто так не думаю.
Найгучніший скандал, пов’язаний з Єрмаком, — так звана справа «вагнерівців». Улітку 2020-го українські спецслужби провели багатоетапну операцію з виманювання з Білорусі групи найманців російської ПВК «Вагнер» (причетних до злочинів на Донбасі) з метою їх затримання в Україні. Операція була на фінальному етапі, але раптово зірвалася: білоруське КДБ заарештувало «вагнерівців» у Мінську, бо про їхній приїзд туди завчасно пронюхала Москва. Згодом з’ясувалося, що наказ відкласти фінальну фазу операції дав сам Зеленський — за порадою Єрмака. За даними розслідувачів, напередодні запланованого захоплення найманців Єрмак переконав Зеленського перенести спецоперацію: мовляв, проводити її «завтра не можна, треба скасувати або відкласти». Він нібито аргументував це так: «Для чого дратувати путіна?!», і президент дослухався до нього. Результат — операцію провалено, російські терористи уникли правосуддя. Офіційно влада заперечувала сам факт підготовки такої спецоперації, що лише підсилило підозри. Журналісти натякали: «злив» міг статися через телефонний дзвінок із Банкової, адже «що простіше, ніж зателефонувати батькові-розвіднику, який спілкується з керівництвом ГРУ рф». Прямих доказів вини Єрмака у «вагнергейті» немає, але осад залишився — ця історія виглядає як операція російських спецслужб із нейтралізації небезпечної для них спецоперації України. І роль Єрмака в цьому викликає багато запитань.
Ще одна ключова фігура в оточенні Зеленського — Олег Татаров, заступник керівника ОП, відповідальний за правоохоронний напрям.
Його призначення у 2020 році викликало шок у проєвропейської громадськості, адже Татаров був високопоставленим чиновником МВС за режиму Януковича і в розпал Євромайдану виправдовував силовиків, які розстрілювали активістів. Однак не меншу стурбованість викликають російські зв’язки Татарова. Розслідування проєкту «Схеми» («Радіо Свобода») виявило, що після 2014 року Татаров як приватна особа щонайменше дев’ять разів літав до Москви: тричі у 2017-му, чотири рази у 2018-му і двічі у 2019 році. Востаннє — наступного дня після перемоги Зеленського у другому турі президентських виборів, 22 квітня 2019 року. Також з’ясувалося, що у 2015-му Татаров їздив до анексованого Криму. Причини цих поїздок невідомі; сам Татаров назвав інформацію про свої московські вояжі «фейком» і заперечив будь-які контакти з представниками рф. Однак від документальних даних про перетин кордону не відмахнутися. Важливо, що прямого авіасполучення між Україною і рф після 2014 року не було — чиновник літав через Мінськ, що вимагало зусиль і навряд було випадковим туризмом.
На тлі цих викриттів Зеленський усе одно тримає Татарова на посаді й навіть публічно став на його захист. Коли журналісти спитали про доцільність його роботи, президент емоційно відповів, що «Татаров разом із Малюком (голова СБУ) чеченців у Києві валили, коли вас тут не було… Ви хочете, щоб я його вигнав, щоб його росіяни вбили?». Таке пояснення викликає подив. З одного боку, можливо, Татаров справді відіграв певну роль у нейтралізації російських ДРГ у перші дні війни. З іншого — чому тоді громадськість про це не знає, і чи виправдовує це всі його сумнівні дії? Незалежно від заслуг, факт залишається: Татаров — колишній функціонер режиму Януковича з історією поїздок до рф. Для російських спецслужб така людина — ідеальний кандидат на роль «крота» або щонайменше каналу впливу, адже на неї є компромат із минулого.
Відомо, що ФСБ та ГРУ активно вербували кадри з оточення Януковича під час його втечі до росії. Невже присутність Татарова на Банковій — випадковість?
Якщо розглядати сценарій «російського проєкту», то саме через таких осіб Москва могла б непомітно отримувати інформацію чи вплив на рішення.
Історію з можливими корупційними злочинами Татарова (справа про хабарі забудовникам), яку дивним чином «поховали» силові органи, теж дехто пов’язує з впливом Москви. Мовляв, дискредитація антикорупційних органів руками Татарова вигідна лише Кремлю — бо послаблює довіру Заходу до України. Так чи інакше, особа Татарова й небажання Зеленського його звільняти сприймаються багатьма як індикатор проросійських тенденцій в Офісі Президента.
Ростислав Шурма до вересня 2024 року обіймав посаду заступника голови ОП з економічних питань. Він мав репутацію успішного менеджера (раніше — директор комбінату «Запоріжсталь» у групі Ахметова) і «нового обличчя» в команді Зеленського. Однак його політичне коріння — відверто проросійське.
По-перше, батько Ростислава, Ігор Шурма, — відомий політик від проросійських сил. Ще з 1990-х Ігор Шурма був соратником Віктора Медведчука (кума путіна), складався в СДПУ(о), а згодом двічі обирався нардепом від «Опозиційного блоку» (колишня Партія регіонів). У Раді він відзначився скандалами: не встав під час вшанування жертв Голодомору, відмовлявся голосувати за визнання «ДНР/ЛНР» терористами та росії — агресором, виправдовуючись, що «європейські країни цього не визнали». Тобто батько Шурми відкрито транслював кремлівські тези. Зрозуміло, що в такій сім’ї Ростислав зростав із певним світоглядом, і хоча він молодший і на публіці тримається осторонь політики, вплив середовища не можна відкидати.
По-друге, сам Ростислав Шурма зробив кар’єру на сході України, у промисловому регіоні, де традиційно сильні проросійські настрої. У 2015–2019 роках він очолював Запорізьку облорганізацію «Опоблоку» — тієї ж партії «регіоналів». Тобто був вихідцем із «п’ятої колони». Перед призначенням в ОП Шурма публічно відмежовувався від політики, позиціонувався технократом. Але, як і у випадку Татарова, його минуле викликало тривогу: чи не є це поступкою проросійському лобі? Кремль давно прагнув зберегти вплив на українську економічну політику через своїх людей, і пост економічного радника президента — вдале місце.
Шурма протримався в Офісі Президента майже три роки. Він пішов у відставку у вересні 2024-го, офіційно — в межах масштабних перестановок, неофіційно — через низку скандалів. Зокрема, з’ясувалося, що його брат Олег Шурма провадив бізнес навіть на окупованих територіях під час війни: компанії брата продовжували отримувати «зелений тариф» за сонячні електростанції, що опинилися під російською окупацією.
Хоч Ростислав і заперечував незаконність, така ситуація виглядала принаймні як конфлікт інтересів — або й непряме фінансування ворога. Шурма-батько тим часом після вторгнення виїхав за кордон (до Німеччини) — зауважимо, що багато одіозних діячів ОПЗЖ втекли саме під крило росії чи Білорусі. Усі ці фактори роблять образ Ростислава Шурми дуже суперечливим. З погляду російських інтересів, його присутність у найближчому колі Зеленського була вигідною: людина з проросійської орбіти, що має доступ до внутрішніх рішень і економічних даних держави. Чи був Шурма свідомим агентом впливу, чи просто лояльним до «русского мира» технократом — питання відкрите. Але його приклад показує, що команда Зеленського не монолітна й включала осіб, чиї світоглядні позиції дивним чином збігалися з наративами Москви.
До найближчого кола Зеленського належить бізнесмен Тимур Міндіч, давній друг і партнер по «Кварталу-95». Міндіча за вплив і матеріальну підтримку жартома називали «гаманцем Зеленського». Він не обіймає офіційних посад, але фігурує в багатьох кулуарних історіях. У контексті російської теми важливо, що Міндіч вів активний бізнес у рф навіть після початку війни на Донбасі — зокрема у сфері дорогоцінного каміння.
За даними журналіста й депутата Ярослава Железняка, Міндіч був співвласником компанії New Diamonds Technology у росії, яка виробляла синтетичні діаманти.
Цей бізнес він організував із подачі олігарха Ігоря Коломойського: у 2014 році Коломойський захопив в Україні державний «Київський завод обробки алмазів» («Изумруд»), а за рік передав актив Міндічу, який на його базі запустив лабораторію з вирощування алмазів. Майже синхронно в рф з’явилася споріднена компанія NDT (New Diamonds Technology), теж підконтрольна Міндічу через офшори. Міндіч залишався співвласником російської лабораторії щонайменше до кінця 2024 року, тобто вже під час повномасштабної війни. Дистрибуцію цих російських діамантів здійснювала лондонська фірма Meylor Global, також пов’язана з Міндічем.
Інакше кажучи, навіть коли росія напала на Україну, друг президента заробляв у росії великі гроші й сплачував податки до бюджету рф (йдеться про мільйони доларів). Це зафіксований факт, оприлюднений у жовтні 2025 року. Він набуває особливого значення на тлі боротьби Зеленського з корупцією: саме тоді НАБУ наблизилося до оголошення Міндічу підозри в інших справах. Цікава деталь: у липні 2025-го антикорупційні органи під час негласних слідчих дій зафіксували Міндіча, а, можливо, і самого Зеленського, в одній квартирі — там святкували день народження президента, і це приміщення було обладнане прослуховуванням у межах справи Міндіча. Ці записи, за даними журналістів, могли зашкодити як Міндічу, так і кинути тінь на президента. Після цього з боку влади пішов тиск на НАБУ і САП, спроба змінити керівництво — що спричинило протести громадськості. Багато хто пов’язав цю атаку з бажанням захистити Міндіча від викриттів.
Таким чином, маємо ситуацію: близький друг Зеленського веде бізнес із росією, потенційно створюючи вразливість для президента. Міндіч міг стати ідеальним каналом для підкупу чи впливу — якщо російські спецслужби обізнані про його операції (а вони напевно обізнані, бо як мінімум податкова рф знала про діаманти). Ба більше, в розпал війни він перебуває під слідством українських антикорупційних органів, що, ймовірно, знають про його міжнародні оборудки. Система «свій-чужий» у росії щодо Міндіча, схоже, не спрацювала: росіяни не чинили перепон його бізнесу, не арештовували активи — отже, вочевидь вважали його «своїм» або ж корисним. Це промовистий сигнал. Якщо Зеленський продовжує тісно товаришувати з таким персонажем, виникає сумнів: чи усвідомлює він масштаби ризиків? Чи, можливо, йому байдуже, бо він не бачить у цьому проблеми? Обидва варіанти насторожують.
Сергій та Борис Шефіри — найближчі бізнес-партнери Зеленського ще з гумористичних часів. Вони допомагали створювати студію «Квартал-95», писали сценарії та продюсували проєкти. Після обрання Зеленського Сергій Шефір став першим помічником президента, а Борис лишився у шоу-бізнесі. І хоча формально вони не займали державних посад, їхній вплив і позиція теж важливі.
Брати Шефіри фактично символізують покоління пострадянських діячів естради, які довго вважали російський культурний простір своїм. До 2014 року «Квартал-95» мав величезний ринок у рф: концерти, гастролі, спільні кінопроєкти, трансляції на росТБ. Агресія росії поставила вибір: багато українських артистів бойкотували рф. Але команда Зеленського спершу намагалася всидіти на двох стільцях. У 2018 році, коли в Україні заборонили показ серіалу «Свати» (через актора з «чорного списку»), Зеленський та Шефіри обурювалися, називаючи це зайвим політизуванням. Вони відкрито говорили, що «мистецтво поза політикою» і що не треба розривати зв’язки з російською культурою.
Показовим є інтерв’ю Бориса Шефіра у 2020 році, яке він дав уже після початку війни. Борис зізнався: він любить російську мову і культуру, проти знесення пам’ятників Пушкіну, виступає за дружбу з росією.
За його словами, «воюємо ми з путіним, а не з росією», і «треба знову дружити, як тільки там прийдуть нормальні люди». Також він порівняв ЄС із СРСР, мовляв, бюрократія схожа. Фактично, Борис Шефір озвучив думки, близькі до наративів Кремля про «єдиний народ» і «чекати, поки росія схаменеться». Це викликало скандал: рідний брат найближчого помічника президента ностальгує за дружбою з агресором. Сергій Шефір мусив публічно заявити, що повністю незгоден із братом і що росія — агресор, який має відповісти за злочини. Цей епізод засвідчив глибокий ментальний розкол навіть серед друзів Зеленського: сам Сергій, на щастя, розуміє реальність війни, але Борис залишився у полоні «російського світу».
Варто додати, що Шефіри та інші «кварталівці» спокійно вели бізнес у рф до 2014-го і не мали там проблем. Фільми виробництва «Кварталу-95» виходили в російський прокат, на них виділялися кошти російських кіностудій. Відомо, що навіть після 2014 року деякі проєкти формально підконтрольних Шефірам компаній (через офшори) продовжували працювати з рф. У «Pandora Papers» з’ясувалося: Зеленський перед виборами передав свою частку офшорної компанії саме Сергію Шефіру, що опосередковано пов’язано з виплатами від структур Коломойського. Тобто Шефір став номінальним власником частки Зеленського в бізнес-імперії «Кварталу», і через цю систему отримували кошти невідомого походження. Опоненти стверджували, що $40 млн від структур Коломойського зайшли в офшори Зеленського та його оточення у 2012–2016 роках.
Наявність таких тіньових фінансів створювала потенційну залежність команди Зеленського і від олігархів, і від росіян (адже Коломойський заробляв і в рф також).
У підсумку, брати Шефіри уособлюють ту частину оточення президента, яка не бачила в росії ворога — принаймні до останнього. Борис відверто бажає повернути «як було». Сергій, як державний діяч, тримався патріотичної лінії, але він уже не у владі (звільнений із посади у 2024-му). Володимир Зеленський дистанціювався від Бориса Шефіра (той виїхав за кордон і не контактує з президентом із 2022 року). Це додає балів Зеленському як лідеру, що все ж пориває з друзями, котрі не прийняли реальність війни. Однак той факт, що такі люди були першими союзниками Зеленського, наштовхує на думку: а чи не був його власний світогляд теж довго забарвлений ілюзіями про «братній народ»? Якщо так, то російські спецслужби могли цим уміло скористатися ще на ранніх етапах кар’єри Зеленського.
Давид (Девід) Арахамія — голова фракції «Слуга народу» у Верховній Раді та довірена особа Зеленського в парламенті. Його історія життя неординарна і теж пов’язана з росією. Арахамія народився 1979 року в місті Сочі (РРФСР) у змішаній грузино-вірменській родині. Дитинство провів в Абхазії, але після війни в цьому грузинському регіоні 1992 року родина як біженці переїхала до України, в Миколаїв. Формально Давид здобув українське громадянство лише у 2015 році — до того він понад 20 років жив в Україні як іноземець (імовірно, мав грузинський, американський та російський паспорти).
У бізнес-середовищі Арахамія був відомий під псевдонімом David Braun — під цим англізованим ім’ям він вів ІТ-бізнес у США та інших країнах. Ця зміна імені та громадянств стала ґрунтом для численних теорій. Противники Зеленського насміхалися, що «незрозуміло, хто такий справжній Арахамія — Давид-грузин, Давид Браун-американець чи росіянин».
З погляду безпеки, вразливим моментом є те, що Арахамія народився в рф і має там родичів. Він неодноразово наголошував, що вболіває за Україну, але вороги легко можуть спекулювати на його біографії. Можливо, саме тому Арахамія був одним із ключових переговорників із росіянами на початку війни: Кремлю психологічно легше мати справу з уродженцем рф. У березні 2022 року він очолював українську делегацію на мирних переговорах у Стамбулі. Це ризикована місія, під час якої могла вестись гра розвідок. Відомо, що учасників тих переговорів навіть намагалися отруїти.
Хай там як, прямих свідчень про проросійські симпатії Арахамії немає — він публічно займає проукраїнську і проамериканську позицію. Але образ політика з «кількома паспортами» (хоч офіційно він заперечує друге громадянство) бентежить суспільство. Російська пропаганда то звинувачувала його в торгівлі зброєю, то в якихось махінаціях — скоріш за все, щоб його дискредитувати. Сама Москва навряд чи вважає Арахамію «своїм», тож цей приклад менш яскравий, ніж інші. Втім, він підтверджує загальну тенденцію: в оточенні Зеленського практично немає людей без «російського сліду» в біографії.
Радник Офісу Президента Михайло Подоляк став відомим як один із голосів України у медіапросторі під час війни, жорсткий критик Москви. Тим більшим шоком стало відкриття про його сімейний зв’язок. Улітку 2024 року в москві за загадкових обставин помер старший брат Михайла — Володимир Подоляк, кадровий офіцер ГРУ рф у званні полковника.
Російська опозиційна преса (проєкт «SOTA») повідомила, що 59-річного Подоляка-старшого поховано з почестями, із вінком «від співробітників Центру спеціальної підготовки ГРУ». На могилі видно, що він нагороджений медаллю «Учасник спеціальної військової операції», яку заснувало міноборони рф після початку вторгнення 2022 року. Це означає, що брат радника президента брав участь у війні проти України — чи то як куратор розвідки, чи в інший спосіб. Ба більше, сплив цікавий факт: Володимир Подоляк, виявляється, був у складі російської делегації на мирних переговорах у Стамбулі в березні 2022 року, тоді як Михайло Подоляк був там із українського боку. Двоє рідних братів — по різні боки столу переговорів між Україною і рф. Це схоже на неймовірний сюжет, але дані підтверджуються документами.
Михайло Подоляк зізнавався, що не підтримує тісного зв’язку з братом із 2014 року (коли рф окупувала Крим) і що вони телефонували одне одному лише раз на рік, на день народження. Після новини про смерть Володимира в травні 2024-го Михайло з гіркотою написав, що той «став на бік зла і загинув як ворог» — очевидно, для нього це родинна трагедія. Але з позиції держбезпеки питання інше: чи міг Кремль використовувати існування такого брата для тиску чи вербування Подоляка-молодшого — наприклад, шантажем або намаганнями встановити довіру? Відомо, що росіяни часто беруть у заручники або пресують родичів українських посадовців, аби ті були поступливішими. Проте у випадку Подоляка нічого подібного не сталося (принаймні публічно). Росія не афішувала його брата аж до смерті. Можливо, Володимир як розвідник сам просив не афішувати родинні зв’язки, щоб не нашкодити місії. Цей кейс радше говорить про моральну дилему і драму, ніж про пряму зраду: Михайло Подоляк щиро служить Україні, тоді як його брат служив рф і зрештою, ймовірно, був ліквідований своїми ж (обставини смерті не розкриті). Але для стороннього спостерігача цей факт — ще один штрих: у найближчому оточенні Зеленського є люди, чиї близькі родичі перебувають у москві та працюють на російські структури, і при цьому з ними нічого не трапляється — ні арештів, ні публічного тиску. Значить, Москва не вважає самих цих посадовців смертельними ворогами, інакше завжди можна було б узяти сім’ю заручниками. У випадку Подоляка така логіка двозначна (його брат сам був важливою фігурою для рф, тому його, звісно, не чіпали до пори). Але загалом ця тенденція — «родичі в рф не страждають» — простежується ще по кількох персонажах.
Командувач Сухопутних військ (на момент 2022–2023 років) генерал Олександр Сирський — один із військових героїв цієї війни, який керував обороною Києва і визволенням Харківщини. Здавалося б, людина, якій Москва точно бажає смерті. Проте є цікавий нюанс: Сирський народився й виріс у росії, у сім’ї радянського офіцера, і станом на 2023 рік його батьки та брат проживають у рф. Він закінчив Московське вище командне училище ще за СРСР, а на службу Україні перейшов уже в 1990-х, коли його частина опинилася на території незалежної України. Тобто біографія в нього типова для багатьох українських воєначальників старшого покоління: уродженець росії, що став українським патріотом на службі.
У 2020-х батько Сирського — 86-річний полковник у відставці — мав серйозну хворобу, і з’являлися повідомлення, що Сирський відправив батьків на лікування до москви. Із погляду безпеки ситуація складна: родина Сирського — ідеальна мішень для ФСБ. Проте, наскільки відомо, росіяни не здійснювали жодних публічних дій проти них. Можливо, Кремль свідомо утримався від репресій над сім’єю Сирських — сподіваючись, що генерал у критичний момент завагається чи навіть перейде на їхній бік, аби врятувати рідних. Якщо це так, то вони явно прорахувалися: Олександр Сирський лишився вірним присязі й завдав російській армії чимало поразок. Але сам факт, що найближчі родичі командувача ЗСУ живуть спокійно в росії, підтверджує тренд: росія не завжди карає рідню українських діячів — чи то з «гуманності» (навряд), чи то з розрахунку. У кожному разі, це виглядає підозріло. Бо за логікою жорстокої війни, якби Кремль вважав Сирського непримиренним ворогом, родина могла б зникнути в якомусь підвалі Луб’янки. Раз цього не сталося — можливо, російські спецслужби все ще мають ілюзію впливу через сімейні зв’язки.
Отже, ми розглянули декілька ключових фігур із команди Зеленського. Майже всі вони:
або мають тісні зв’язки з росією в минулому (Єрмак — батько-«грушник» і бізнес із радником рф; Татаров — регулярні польоти до москви; Шурма — батько-соратник Медведчука; Міндіч — бізнес у росії під час війни; Зеленський/Шефіри — багаторічна робота на російський ринок, культурна інтеграція);
або мають близьких родичів у рф, яких там не чіпають (Подоляк, Сирський, частково Єрмак — мати росіянка);
або самі народилися/жили в рф (Арахамія, Сирський) чи в Білорусі (Подоляк починав кар’єру в Білорусі).
Звісно, сама по собі біографія не робить людину зрадником. Україна — багатонаціональна держава й тривалий час мала тісні зв’язки з росією, тож не дивно, що в когось родич у рф, хтось навчався в москві, хтось вів там бізнес. Але важливо інше: у критичний момент більшість цих осіб залишилися на своїх місцях, не зазнавши «удару у відповідь» із боку росії. російська держава зазвичай таких знищує (як, скажімо, колишніх росіян, які перейшли на бік України), — а тут тиша. «Совпадєніє…?»
Як могло статися, що в критичний момент нападу в лютому 2022 року Україна виявилася настільки ослабленою зсередини? Поступово суспільство почало шукати відповіді й вийшло на неприємні запитання про ближнє оточення президента Зеленського. Як ми вже бачимо й знаємо нині, у команді, яка приймала рішення перед війною, було чимало людей зі складними біографіями, що мали б підпадати під підозри у роботі на ворожі інтереси з боку СБУ (якби й сама служба була очищена від агентури Московії). Ці люди перебували та досі перебувають на ключових посадах і могли впливати на хід підготовки до вторгнення та подальшу повільну «здачу» територій України протягом наступних років аж до сьогодні. Чи могли вони бути «троянськими кіньми» Кремля, які навмисно втілювали сценарій здачі? Принаймні низка фактів наштовхує на такі думки.
У спецслужб існує поняття «свій-чужий»: коли агентура впроваджена, її оберігають, на відміну від справді ворожих елементів. Складається враження, що люди з оточення Зеленського як мінімум не сприймаються москвою як ідейні непримиренні вороги. А це тривожний дзвіночок — адже саме «своїх» вона завжди просувала у верхівку влади країн зі сфери свого геополітичного впливу.
ДумайТЕ…
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»