Нинішні влучно удари по російських нафтопереробних заводах яскраве тому підтвердження. Сподіваємося на продовження «бавовни».
Зверніть увагу, що зміна української стратегії — перехід до оборони на фронті та зосередження на диверсійних діях всередині РФ, відбулась вимушено. Тобто після того, як контрнаступ не досяг мети, а накопичені резерви виявились вичерпаними.
Наразі ж стратегія працює, наші ресурси економляться, воєнна ситуація різко вирівнялась, а рівень втрат РФ у попередніх боях та в нинішніх безплідних атаках не дозволяє їм накопичувати сили. Відтак і ніяк масовано наступати на жодній ділянці фронту.
Вони навіть кордони Білгородської та Курської областей нормально прикрити не можуть, у зв'язку з чим уже четвертий день там тривають бої російських силовиків з російськими добровольчими підрозділами.
Маємо розуміти, що оборонно-диверсійна стратегія — це гра у довгу.
До того ж глуха оборона неефективна і навіть шкідлива. Оборонні дії мають супроводжуватись контрударами різної сили та на різних напрямках.
Цим ворог буде втрачати ініціативу, розпилювати резерви та і взагалі не мати спокою. А диверсії у ворожому тилу мають бути системними та провокувати зриви постачання армії та погіршення рівня життя цивільного населення.
Нинішні удари по російських НПЗ яскраве тому підтвердження. Загальним наслідком має стати падіння морального духу ворожої армії та населення до такого рівня, щоб російський уряд не те що б вже не міг продовжувати війну, а щоби сама система всередині РФ захиталася.
Українські атаки по стратегічних об'єктах углибині ресурсної федерації мають ще одне вагоме значення — створюють медійну картинку вразливості московії. За нинішніх умов це важливо, бо під впливом російської пропаганди на Заході почала укріплюватись думка, що нібито Україна війну, скажемо так, «не виграє», тоді як росія виглядає «неприступною фортецею».
De facto нова українська стратегія є тим, про що писав Ліддел-Гарт — «стратегія непрямих дій». Удари по НПЗ та інших ворожих стратегічних об’єктах, диверсії на кордонах, диверсії в середині РФ, про чимало з яких ми навіть не знаємо.
Наразі ініціативу зберігаємо ми, і тепер завдання її втримати. Тому гнучкість, а також нарощування темпів та масштабів і географії ударів$ ресурсів для цього треба небагато, а успіх, який можемо цим досягти, відразу окупить всі витрати (і в прямому, і в переносному сенсах).
А ходити далеко не треба! Наприклад, зараз на росії жаліються на високу аварійність серед локомотивного парку, відповідно, удари по локомотивних депо, ремонтних підприємствах та по заводах, де виготовляють комплектуючі, ще більше поглиблять становище, та принаймні частково паралізують російські залізниці.