Україні потрібно змінити саму структуру системи управління

Через два роки з початку великої війни Україна потрапила в найжорстокішу кризу з дня здобуття незалежності. На нас тисне сильний ворог, західна допомога різко скоротилася, економіка ледве дихає, військова економіка не зростає, населення відчуває розчарування, довіра до влади впала до критичної позначки.

Але криза — це не катастрофа, це нові можливості. Ми не перші і не останні, хто зіткнувся з кризою під час війни.

Наприклад: у нацистській Німеччині в травні 1940 року, в розпал війни з Францією і Британією, було вироблено лише 40 танків, а 1944 року, після двох років бомбардувань, унаслідок яких багато заводів було зруйновано, щомісяця випускали вже понад 2 тисячі танків.

На початку війни німецька промисловість щомісяця виробляла всього 500 винищувачів, а в 1944-му розбомблена Німеччина виробляла 4 тисячі винищувачів на місяць.

Не подобається вам приклад нацистської Німеччини, згадаймо Штати. Сполучені Штати, як відомо, маючи в 1941 році вельми слабку військову промисловість, у 1943-му вже випускали зброї, військової техніки та військових матеріалів стільки ж, скільки всі інші країни, що воювали, разом узяті.

Військові невдачі, економічні проблеми, несприятлива зовнішньополітична обстановка, як не дивно, підштовхують нас до того, щоб перейти на якісно вищий рівень розвитку.

Армія вже стає технологічно набагато досконалішою, ніж навіть рік тому: дронів на деяких ділянках фронту використовується більше, ніж снарядів. Паразитична економіка «білих комірців» вимушено змінюється на військову економіку інженерів і працівників, що виробляє реальний продукт.

Але найскладніший елемент модернізації - радикальна зміна системи управління.

Нам потрібні не просто нові обличчя, хоча, безумовно, важливо вигнати з високих кабінетів неефективних менеджерів.

Треба змінити саму структуру системи управління, грамотно розподілити повноваження і відповідальність, щоб позбутися дублювання функцій, безвідповідальності, ручного управління всіма і всім з... наприклад, офісу президента.

Має бути одна головна людина, яка відповідає за державну політику в оборонній промисловості, яка сама підбирає собі команду, яка має повноваження, карт-бланш на будь-які зміни, будь-які рішення.

Така людина має давати публічні обіцянки і публічно нести за них відповідальність. Вона не має бути "людиною президента", навпаки - вона має бути максимально незалежною і самостійною, і не боятися суперечити навіть самому Єрмаку.

Має бути одна така людина, яка відповідає за розвиток індустрії дронів, за застосування дронів на війні. Максимум повноважень і максимум відповідальності. Публічна робота, публічні обіцянки, публічно визначені терміни, і публічне покарання у вигляді політичного забуття в разі невдачі. Ну і втрата посади, звісно.

У всіх сферах військової економіки (а іншої у нас зараз немає), військового і військово-цивільного управління має з'явитися персона, що наділена персональною владою і персональною відповідальністю.

Зрештою архітекторами військової економіки в Німеччині були Тодт і Шпеєр, а люфтваффе створив Мільх, і всі знали їхні імена, з їхніми іменами пов'язували створення бездоганної нацистської військової машини, реактивні винищувачі, крилаті та балістичні ракети.

У нас знають, мабуть, тільки Федорова і Камишина, трохи Умєрова, в управлінні Збройними силами — Залужного. Усе.

Мінстратегпром займається дронами, Міноборони займається дронами, Мінцифри займається дронами, Генштаб займається дронами, ще Укроборонпром займається дронами, і окремі відомства займаються дронами, і місцева влада займається дронами, і волонтери займаються дронами — і тому ніде немає персональної відповідальності.

Ніхто персонально не створює і не озвучує державної політики. А десятки міністрів, тисячі високопоставлених менеджерів взагалі перебувають у тіні, де майже немає реальних можливостей і де можна уникнути відповідальності.

У цьому проблема. Треба ділитися владою, доки не прийшли ті, хто владу забере.