Дезертирство нині проблема неабияка. Сили оборони України ризикують повторити ганебний шлях Дієвої Армії УНР перед наступом орди Муравйова.
Тиждень поспіль наче з писаною торбою носяться із тим Сірожою Гнєзділовим, який самовільно залишив військову частину. Згадав і я, чому колись відфрендив його у Facebook: за активну пропаганду ЛҐБТ +/- ще там якісь літери.
Але... Не про те. Дезертирство нині проблама неабияка! Власне, у тому потоці бігунків із фронту та військових частин Гнєзділов загубився б і забувся, якби не був таким капець публічним.
Ніхто навіть не помітив би! А так... шум, ґвалт, навіть один розпіарений мінометник з не менш розпіареним начштаба висловились, шо ти, шо ти. Та одна біда: проблємка то, не вирішилась і навряд чи вирішиться.
Тільки скинули мені скінчик один зі свинособачого ТГК і я вирішив їм не підкидати дровець. А то розповів би про те, як валять натовпами з учебок і бойових частин. І як валять, куди там, з яких розпіарених бригад та батів.
Тільки ж у нас як? Борються з наслідками, а от з причинами якось не дуже. Ну, дійсно ж, приходе солдатик у відпустку після якоїсь заруби кривавої, після якої від його роти 12 чоловіків залишилось, а вдома у дворі сидять... (кхем!) чувачки із хлібалами впоперек себе ширшими, бухають і плювать вони на війноньку хотіли.
Їде в комендатуру на облік стати, як відпускник, а навпроти кафеха з лазнями, де зависають спортіки із бл... дівчатами. І всі, як один, ну такі хворі, такі хворі... І от посидить той вояка днів із десять, побухає (як же ж без цього? Горілочка — це ж наш єдиний психолог) і такий: «Та ну його нафіг у те гівно знову лізти!».
Нє, я не хочу сказати, що всі такі. Повно хитровжарених боягузів, які й до фронту не доїжджали (особливо, якщо в штурмовики їх відібрали), але і тут — це наслідок. Бояться наші люде м'ясних штурмів, командирів-довбограїв...
Всі ж хочуть жити вічно! (Ги-ги!) А як інакше. Та от державонька наша ніц не робить, щоби людей заохотити, підняти морально-психологічний стан населення, так би мовити.
Кіно наше де героїчне?! Плюньте ви вже на те «українське поетичне кіно», панове, — це продукт совка, причмоу, сумнівної якості. Українець мав бути або клоуном, або скиглієм із вічною, звисаючою з носа, шмарклиною, бажано зеленою.
От тоді солдатики наші й не розказуватимуть, що у них, то на нозі мозолик, то в носі коза, а тому воювать ну ніяк неможливо. Та Бог із ним із кіно. Розказує мені бйовий побратим, як ловкі ділки у тилу баблішко варять на... держзамовленнях.
Ну, так, коли ці ділки (й іже с німі) на зони підуть? Уран рубати у Жовтих Водах, адже розмов багато про боротьбу з корупцією. А поки що бачимо: борці то, самі гниють ударними темпами.
Коротше, поки причини не виявимо і не поламаємо, будемо й надалі ухилянтів героїзувать. Ну, і куди ж без Гнєзділова, таких публічних СЗЧшників у попу цілуватимуть. Десь так...
Автор – Олександр Писаревський, ветеран АТО/ООС і боєць тактичної групи «С» (Сальвадор) Сил Територіальної оборони ЗСУ