Усе йде за планом. Ну майже...
Майже перемога, майже правда, майже ресурси.
Маємо підсумки.
Перемовини про ганебний мир, до якого Україну змушував один негідник, — усе. Найближчі три-чотири роки війна триватиме. Дехто успішно втримався при владі разом зі своїми 5–6 ефективними та 400-ма безпорадними. Віддав природні ресурси цілої країни в обмін на (ні, не на військову підтримку) — плюс кілька років власного майбутнього. СБУ своєю, без жодних сумнівів, геніальною операцією фіналізувала цей бурхливий період.
І начебто все правильно з усіх боків — усі герої, усі молодці. І вже майже перемогли, вже майже — кордони 1991-го. Ось-ось Мордор розвалиться — ще рік-два, ну максимум 5–6. Дивіться, як у них підгорає.
Але ж усьому є ціна. Вона, зокрема, полягає в тому, що тепер ефективні мають шукати, як усе це фінансувати. Донати населення продовжують падати, і тепер набагато менше шансів, що про@#би центральної влади закриють волонтери. Дедалі більше грошей потрібно з бюджету. Але тут негаразд. «Підтримка від партнерів» потроху стискається, Україні вже давно прямо кажуть: утискайте дефіцит бюджету з 19,4% до 9,9% ВВП. А зброю партнери не дають — бо потрібна самим.
Виникає резонне питання:
— Невже тепер ти, тату, будеш менше пити?
— Ні, сину, тепер ти будеш менше їсти.
У перекладі: невже поточні будуть менше красти? Ні. За все сплатите ви, пересічні.
Про це — наш наступний державний бюджет. І наступний. І ще один.
І все так правильно відбувається. Ще ніколи так правильно не було.
