Вето на республіку
Як Україна сповзає в офісну диктатуру.
Влада, що боїться пояснень
Вето Зеленського на закон №11387 — не «правка до процедур», а символ нового типу влади.
Влади, яка боїться не ворога, а запитань.
Бо там, де починаються запитання, закінчується культ.
Закон був простим: якщо міністр не з’являється до Верховної Ради — платить штраф.
Нічого революційного, просто механізм відповідальності.
Але Банкова наклала на це вето — бо навіть символічна підзвітність виглядає для неї загрозою.
Коли президент блокує закон, який дозволяє парламенту контролювати уряд, — він не просто зневажає депутатів.
Він демонструє, що більше не визнає межі між державою і собою.
Ми живемо в країні, де замість «влада підзвітна народу» запанувала формула:
«уряд підзвітний Офісу, а парламент підзвітний мовчанню».
Конституція — не декорація
Усі знають, але майже ніхто не згадує:
Україна — парламентсько-президентська республіка.
Це означає, що виконавча влада існує не завдяки волі президента, а з дозволу парламенту.
Конституція не даремно вибудована на принципі балансу:
• ст. 6 — жодна гілка влади не може привласнювати функції іншої;
• ст. 19 — посадовці діють лише в межах закону;
• ст. 85 — парламент здійснює контроль за Кабміном;
• ст. 89 — має право створювати ТСК і викликати міністрів.
Коли президент блокує цей механізм через вето — він де-факто руйнує баланс, перетворюючи парламент на глядача.
Це не лише політична зневага — це антиконституційна спроба монополізувати відповідальність без відповідальності.
Конституція — це не прикраса держави.
Це її хребет.
І якщо хребет ламають під приводом «ефективності під час війни» — країна перетворюється на тіло без волі.
Коли війна стає виправданням
Це найнебезпечніший аргумент, який сьогодні лунає з Банкової:
«Йде війна, тому контроль — недоречний».
Але саме під час війни контроль — питання виживання.
Бо коли немає парламентського нагляду, рішення приймаються кулуарно:
закупівлі без пояснень, контракти без перевірки, «реформи» без публічного обговорення.
У Британії 1940 року Черчилль звітував перед парламентом навіть після поразок.
В «Ізраїлі» прем’єри під час воєнних криз приходять у Кнесет — пояснювати, сперечатися, переконувати.
Там розуміють просту річ: звітність не послаблює армію — вона зміцнює довіру.
Натомість в Україні слово «звіт» стало лайливим.
Замість відкритих пояснень — «брифінги», замість комітетів — «координаційні наради».
Так війна перетворюється на алібі диктатури: усе, що робиться, нібито робиться «в ім’я перемоги», але без суспільного контролю.
Народ і парламент: розірваний зв’язок
Рух ЧЕСНО нарахував 21 випадок викликів міністрів до Ради у 2024–2025 роках.
Половина — просто не прийшла.
Серед них — міністр оборони Умєров, енергетики Галущенко, інфраструктури Кубраков, МЗС Кулеба.
Жодного покарання. Жодної політичної відповідальності.
Вето на закон №11387 закріплює цю практику юридично:
тепер неявка — не порушення, а стиль управління.
Тобто президент легалізував право уряду ігнорувати парламент.
І це момент, коли парламент втрачає не повноваження — а сенс.
Він залишається будівлею, але перестає бути інституцією.
Офісно-президентська держава
Те, що відбувається, — не випадковість і не «технічна помилка».
Це свідома трансформація держави у форму, яку можна назвати офісно-президентською диктатурою.
Це не радянська тиранія і не путінський тоталітаризм.
Це корпоративна модель влади,
де держава — це офіс,
президент — генеральний директор,
уряд — менеджери середньої ланки,
парламент — відділ піару,
а громадяни — фрилансери, яких можна «подякувати за довіру».
Ця система не потребує насильства.
Їй достатньо лояльності.
Міністри не бояться парламенту, бо знають: їхня кар’єра залежить не від голосів у Раді, а від настрою Єрмака.
Депутати не ризикують сперечатися, бо доступ до ефіру і бюджету розподіляє Офіс.
І кожен, хто намагається нагадати про Конституцію, автоматично стає «токсичним» або «розхитувачем».
Це не хаос — це система централізованої зручності, у якій закон підмінює Excel-таблиця, а політику — інструкція від PR-відділу.
Суть узурпації
Вето — це не просто юридичний інструмент, це лакмус влади.
Коли президент блокує не вигідний йому закон, він демонструє, що не визнає рівних.
Коли ж він блокує закон про парламентський контроль — він демонструє, що не визнає нікого взагалі.
Це вже не президент, це адміністратор режиму.
І режим цей побудований на страху втратити образ, а не владу.
Звідси — тотальний контроль над медіа, комунікаціями, тональністю суспільної розмови.
Влада більше не діє через право — вона пише сценарій реальності.
І поки суспільство мовчить, сценарій набуває ознак конституційної зради.
Парламент — це дзеркало нації.
Якщо уряд ігнорує парламент, держава перестає бачити своє обличчя.
А коли президент розбиває це дзеркало — він уже не керує, а ховається.
Підзвітність — не формальність.
Це акт гідності.
Бо хто не пояснює — той бреше.
І той, хто не приходить, — уже тікає.
У демократії чиновник виходить на трибуну.
У диктатурі — у прямий ефір.
У корпоративній державі — у Telegram.
Сьогодні в Україні переважає третій формат.
Психологія тиші
Найнебезпечніше у цій системі — не влада, а вихолощене суспільство.
Тиша виглядає як стабільність, але вона є формою втечі від відповідальності.
Мовчання стає нормою, байдужість — валютою, цинізм — етичним стандартом.
Коли громадяни втомилися питати, влада перестає відповідати.
Коли парламент перестає контролювати, Офіс починає керувати.
А коли керує Офіс, країною починає керувати інстинкт утримання влади, а не розум держави.
Юридичний аспект і європейська норма
Юридично вето легітимне.
Але за суттю — антиконституційне.
Воно позбавляє парламент реалізації контрольної функції, що прямо порушує ст. 6 і 85 Конституції.
У праві ЄС існує принцип: «Accountability is not optional.»
Підзвітність — не опція, а обов’язок.
Парламент має право вимагати пояснень незалежно від обставин.
Коли держава виключає цей механізм — вона втрачає статус демократії.
А влада, яка цього не розуміє, уже стоїть не на боці свободи, а на боці історичної закономірності — влади, що завжди падає.
Юзеф Пілсудський — «тимчасове» обмеження парламенту у 1926.
Кучма — «координована вертикаль влади» у 1999.
Янукович — «стабільність і порядок» у 2011.
Кожен із них прикривався тією ж логікою: «держава потребує єдності, а не суперечок».
У підсумку всі вони втратили державу.
Тому що там, де немає діалогу, завжди приходить насильство.
Зеленський зараз повторює ту саму траєкторію — тільки з новими словами, технологіями і гаслами.
Він замінює авторитаризм радянський на авторитаризм діджитальний — коли контроль здійснюється не через заборону, а через алгоритм, інформаційний шум і втому суспільства.
Висновок: республіка або тінь
Це не просто вето на закон.
Це вето на саму ідею республіки.
На принцип підзвітності.
На право народу знати і питати.
Ми або збережемо систему стримувань і противаг — або прокинемось у державі, де влада говорить сама з собою.
Ми або змусимо парламент повернути собі гідність — або втратимо право називатися громадянами.
Держава без парламенту — це офіс.
Держава без підзвітності — це корпорація.
А корпорація, яка воює, — завжди стає диктатурою.
Україна або стане республікою відповідальних і мислячих —
або залишиться тінню себе, з вічним гербом і тимчасовою совістю.
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»
