28 квітня – день створення Української дивізії "Галичина". Нині минає 80 річниця з часу появи цього підрозділу.
Щороку цього дня російські пропагандисти поширюють брехливі вкиди у соціальних мережах про Чин дивізійників. Зокрема набув розголосу відеоролик з гучною назвою: «Известные и малоизвестные факты о дивизии СС "Галичина"», – що є фрагментом, вирізаним з якогось документального фільму російського виробництва.
Так, цей факт дійсно мав місце, але нічого екстраординарного в тому нема. Бо німці дивилися на Галичину інакше, ніж на територію "Великої України". Вони вважали її регіоном, населення якого дружньо налаштоване до Німеччини і її культури, оскільки Галичина майже 200 років перебувала у складі Австро-Угорщини. Тому нічого дивного і дискримінаційного в факті "галиційності" дивізії нема.
Тим більше, що уявлення про українські справи в керівництва СС дійсно було доволі специфічним. Зокрема, в наказі на формування дивізії було зазначено, що командна мова в ній (тобто та, на якій говорить особовий склад) – "галицька", а не українська (наказовою мовою була зазначена німецька). Вже потім вищим керівникам СС пояснили, що ніякої галицької мови не існує, а є українська мова, але наказ змінювати не стали, так цей курйоз і зберігається в архівах.
Офіційно "українською" дивізія стала тільки в листопаді 1944 року, коли її так і почали називати – 14-та гренадерська дивізія військ СС (українська № 1). Тут додам, що, як не парадоксально, але німцям українська дивізія спочатку не була потрібна – для її творення в них не було ні матеріальних ресурсів, ні командних кадрів.
Саме українці виявилися зацікавленими в її створенні. Дивізійники від самого початку слушно розглядали дивізію як зародок майбутньої української професійної армії, і вірили, що завдяки своїй службі вони зможуть з часом здобути українську державу.
Це цілком нормально, бо дивізія створювалася у рамках німецьких військ СС, підпорядковувалася німецьким командним інстанціям і від них отримувала накази. Тому вояки дивізії мали знати німецьку мову і вчили її протягом всього часу служби.
Це частково так, і цьому є просте пояснення. Коли йшли переговори про створення дивізії, було узгоджено, що всі командні посади в ній до полковника включно займуть українські офіцери (так само, як в випадку з балтійськими формаціями військ СС). Німцем мав бути лише командир дивізії, оскільки дивізія входила до лав військ СС.
Проте, коли розпочався набір добровольців виявилося, що українці не мають командних кадрів для зайняття високих посад. Після 2-3 місяці набору вдалося знайти лише одного майора, який міг би командувати батальйоном, а їх потрібно було мінімум 15 для різних підрозділів. Полковників не було взагалі.
На здивування багатьох адептів створення української армії "тут і зараз", колишні старшини УГА і армії УНР, здебільшого, виявилися неготовими займати командні посади в дивізії, оскільки мали більш ніж 20-річну перерву у військовій службі, а досвід здобутий в Визвольні змагання 1917-1921 років, для умов Другої світової війни не підходив абсолютно. Тому німцям прийшлося закривати цю нестачу своїми силами. І вони цьому не зраділи, оскільки самі відчували брак досвідчених кадрів на старші командні посади.
В цьому сенсі варто зазначити, що одночасно з творенням дивізії розпочалася підготовка сучасного українського офіцерського корпусу за високими стандартами військ СС. І вона дала результати – вже через рік майже всі командири рот дивізії були українцями, і мали непогані перспективи на подальше кар’єрне зростання.
Тут варто значити, що німці формували дивізію як частину німецької армії, укомплектовану іноземними громадянами для конкретної цілі – боротьби з більшовизмом. Тому присяга прийнята українцями влітку 1943 року нічим не відрізнялась від присяги інших іноземних добровольців військ СС.
Вони присягали Гітлеру виключно як "Верховному головнокомандувачу в боротьбі з більшовизмом", але не Німеччині як такій. Проте, через рік, на початку осені 1944 року з’явилася нова версія присяги для добровольців дивізії, в якій же фігурувала Україна. Я опублікував її текст в своїй книзі "Українські вікінги" і продублюю його тут для більш широкого розповсюдження:
«Я присягаю святочно перед Богом, що в боротьбі проти большевизму, для визволення мойого Українського народу, моєї Української Батьківщини, виявлятиму безумовний послух Найвищому Командувачеві німецьких Збройних Сил і всіх борців молодих європейських народів проти большевизму Адольфові Гітлерові, і як хоробрий воїн не вагатимуся кожного часу для цієї присяги віддати життя».
Для українських дивізійників битва під Бродами є головною і найбільш сакральною подією в історії дивізії. У ній дивізія отримала бойове хрещення, а вояки, в буквальному сенсі, захищали свою рідну домівку (достатня кількість дивізійників були вихідцями з сіл, через які проходив фронт).
І не провина солдатів в тому, що їм не вдалося зупинити тиск радянських військ, які по всіх статтях у декілька разів переважали німецьке угрупування, яке їм протидіяло (13-й армійський корпус, до складу якого і входила "Галичина"). В оточенні дивізія билася запекло, чимало вояків загинули чи потрапили в полон намагаючись прорватися з котла.
Зауважимо, що всього з оточення вирвалося не 500 чоловік, як заявили автори фільму, а в 10 разів більше – біля 5000 вояків, тобто майже 50% від чисельності дивізії при прибутті на фронт (десь в районі 11 000 бійців). Так, втрати були дуже важкі, і дивізія дійсно була розбита, бо її частини довелося переформовувати наново. Проте українці в цілому добре себе зарекомендували, і тому німецьке командування вирішило відновити дивізію, а не розформувати її, що відбулося, якби її подальше існування вважали недоцільним.
Це не правда, бо в березні-квітні 1945 року українська дивізія військ СС знову опинилася на фронті проти РСЧА, в Австрії. І вела активні бойові дії, в яких зазнала важких втрат (біля 1000 чоловік), але показала себе цілком боєздатною військовою одиницею.
Питання військових злочинів дивізії "Галичина" давно вже досліджено на серйозному науковому рівні. І висновок тут однозначний – нема жодного документального свідчення, що дивізія "Галичина" палила села, брала участь в Голокості, винищувала мирне населення і так далі.
Злочини, які зазвичай інкримінують дивізії, зокрема знищення польського села Гута Пеняцька, були здійснені іншими військовими частинами, в даному випадку – 4-м галицьким добровольчим полком СС, який до дивізії не відносився, мав інше підпорядкування і задачі.
Тільки в середині 1944 року цей полк був розформований, і його вояків включили до лав "Галичини" (історію галицьких добровольчих полків СС, які часто помилково ототожнюють з дивізією, і трагедію Гути-Пеняцької, я детально розглянув в своїй книзі "Галицькі добровольчі полки СС 1943-1944", тому всіх зацікавлених відсилаю до неї).
Що ж стосовно того, що в дивізію на службу потрапляли військові злочинці, як німці, так і українці, то дійсно, декілька таких в ній служили. Зокрема, колишній комендант Дарницької районної поліції міста Києва Мельничук, який брав безпосередню участь в знищенні євреїв в 1941-1942 роках. Проте наголосимо, що всі злочини були здійснені цими людьми до їх потрапляння в дивізію.
І під час перебування в дивізії вони займалися тим же самим, що інші вояки – військовою службою. Охочим на цій підставі назвати дивізію "Галичина" злочинним формуванням зауважу, що в РСЧА теж служило чимало злочинців, які в 30-40-і роки здійснювали Голодомор, масові репресії і депортації в Україні.
Проте чомусь нікому не приходить в голову заявляти, що РСЧА була злочинною армією. Тоді такий же самий підхід ми маємо застосувати і до дивізії. До речі, так само не має жодних серйозних доказів стосовно того, що згадуваний в сюжеті 201-й батальйон шуцманншафта, частка офіцерів якого потім служила у "Галичині" (зокрема, згадуваний Євген Побігущій), здійснював військові злочини. Дивізія "Галичина" ніде і ніким не визнана злочинною організацією чи угрупованням, жодним судом.
А поширені закиди стосовно того, що Нюрнберзький трибунал визнав дивізію "Галичина" та війська СС, до яких вона належала, злочинними організаціями, як виявилось, не відповідають дійсності. Також, жоден її вояк не був звинувачений та засуджений за злочини, здійснені під час служби в дивізії. Питання військових злочинів дивізії «Галичина», особливо в контексті польських звинувачень, я детально розглянув в цій статті.
Його не варто перебільшувати, бо головним все ж таки було те, що вояки дивізії на початок Другої світової війни (1 вересня 1939 року) вважалися громадянами Польщі, а не СРСР, і тому автоматично не підлягали видачі Радянському Союзу.
Висновок. Загалом, даний сюжет є типовим прикладом історичної маніпуляції, коли факти свідомо трактуються в потрібному творцям ключі, і головна увага приділяється психологічному впливу на глядача для досягнення необхідного ефекту, чим нехтується історична правда, яка, як бачимо, творцям цього фільму непотрібна.