Друга світова війна була запущена не Мюнхенською змовою і навіть не пактом Молотова-Ріббентропа. Її породила експансивна природа росії.
Грубою методологічною помилкою (або маніпуляцією, якщо аберації припускаються свідомо й цілеспрямовано) у дослідженні історії й передісторії Другої світової війни є оцінка Мюнхена-1938. Особливо у відриві від оцінки Версаля-1919.
Як би це парадоксально не звучало, але в основі такого підходу лежить... «обыкновенный фашизм»! Бо de facto визнається, що є якісь вищі, кращі нації, яких не можна кривдити і які мають право на самовизначення, а є унтерменші, з якими можна не панькатися.
А словаків можна «пристібати» до чехів, з якими вони явно не один народ? То — не люди, то «мєлочь пузата», яку можна принести в жертву чиїмсь хитромудрим геополітичним планам?
Хіба держави, що стали жертвами перегляду кордонів, не долучалися до дерибану територій народів, яким у 1918-1920 роках не поталанило з геополітичними розкладами? А те, що справа була у фарті й не в якихось екстраординарних якостях володарів міжвоєнних міні-імперій, чітко показали події 1938-1939 роках.
Як тільки чехи з поляками позбулися адекватної міжнародної підтримки, їхня власна «воля» вже нічого не значила. Хоча на відміну від українців вони мали 20 мирних, спокійних років на розбудову своїх адміністративних і мілітарних структур та патріотичне виховання населення.
Так само безпідставною є ґлорифікація Вінстона Чьорчіля і протиставлення його «нерозумному» Невіллу Чемберлену. Власне, Чемберлен передав своєму наступнику велетенську державу, де ніколи не заходило сонце, і яка мала ще пристойний запас міцності, хоча Перша світова війна чітко продемонструвала, що одночасно пильнувати колонії і воювати з потужним противником, потужнішим, ніж злощасні бури, Англійський лев уже не в змозі.
Після «епічної» перемоги над Адольфом Гітлером, від Британської імперії залишився огризок. Бо війна з німцями, яку так затято лобіював героїчний обіцяльник «крові, поту і сліз», остаточно підірвала її економічні й демографічні ресурси і призвела до втрати територій і світового лідерства.
Тому великий любитель сигар і вірменського кон'яку поперся в Ялту, до людомора, що знищив у рази більше народу, ніж ненависний йому фюрер, де бенефіціари його параноїдальної ґерманофобії обдерли його країну, як липку. У чому тут політична мудрість, героїзм, гуманність — хто зна.
Друга світова війна була запущена не «Мюнхенською змовою» і навіть на пактом «Молотова-Ріббентропа», а експансивною природою Московії, якій сприяла потворна й несправедлива Версальська система. Це був продукт лицемірства, політичної короткозорості й захланності ліберальної демократії, яка здолавши «ґерманську воєнщину», наліпила в Європі такої архітектури, що та сама, без перманентних підпорок, купи не трималася і через пару десятиліть обербенилася на голови своїм творцям.
Зробивши ставку на Білу росію, Польщу, Чехію, Фінляндію та балтійські держави й знехтувавши правом українського народу на самовизначення, Антанта підписалася на Другу світову війну. Бо без України у XX столітті не було б Совєцької (та й будь-якої сильної) росії.
А значить, не було б і Світової Війни, яку саме росія планомірно й свідомо готувала й розпалювала, охоплена жагою світового панування (яку в ній помітив ще французький дипломат Талейран). Ну така вже у московитів природа.
Не засудивши нерозумну й непослідовну поведінку Антанти у 1918-1920 роках і навісивши всіх собак на Гітлера й Чемберлена, світочі «демократії», заспокоюючи себе щорічним невермоканням і маковим опіумом. Вони повторили всі помилки столітньої давності, створивши передумови для нової катастрофи.
Якщо ж уважно придивитися до того, як розподілилися сфери впливу після падіння «залізної завіси», то ми побачимо... той самий «Версаль». Лідери демократичного світу, як барани, вперлися у лінію Керзона і далі не ступили ні кроку.
Як і 100 років тому взяли під своє крило Польщу, Чехію і Балтію, а Україну лишили на харч русскому ведмедю, кваліфікувавши наше святе право на самовизначення «самозгубним націоналізмом». І так було до 24 лютого 2022 року!
Тому розчленування України (а також окупація Білорусі, бешкетування на Кавказі, у Закавказзі й Центральній Азії) не викликали в них нічого більшого за «глибоке занепокоєння» і бажання заморозити конфлікт за рахунок жертви. Як і в минулому столітті вони торгують мотузкою.
І націй мотузці їх збираються повісити, покірно чекаючи, коли, напившись нашої крові, Московська орда змете їхні недоладні буфери й двине на «Лондонград», запхавши собі взад Алясочку. Такий сценарій теж не слід виключати.
І скільки б апологети та бенефіціари світового паскудства не морозилися, не затикали рота «ревізіоністам», не грозилися шибеницею і не перекривали кисень та соціальні ліфти, від реальності все одно нікуди не втечеш. Поки «колективний Захід» не змінить канонічний наратив Другої світової війни й поки її головний призвідник не буде належним чином покараний, світові катастрофи ставатимуться more & more & more...