Вікна Вугледара свистять цілодобово. Вітер день і ніч полює за нашим теплом...
Проте, варто лише десь забаритися – і життя витікає швидко з руки чи ноги. Щоби відновити його, щоби прогнати холодний параліч, потрібен час.
Людині, котра повільно замерзає, думати стає важко, слабне воля. Так, величезна, безкінечна зима застилає собою майбутнє...
Противник теж страждає – я особисто бачив, як прямо на передовій росіяни палили грубку, димом демаскуючи свою позицію. Вочевидь, вважали степовий холод більшою небезпекою, ніж артобстріл.
Але я думаю про інше, моя дорога на фронт іде повз могили моїх рідних, котрі померли від Голодомору. Це і буквально так, і у фантазії бачу, як вони дивляться з того світу, як я їду на цю давню війну.
Вони кажуть мені:
«Цей твій теперішній холод – тисячна доля холоду зими 1932-33. Зброя, що у твоїх руках нині – у тисячу разів гостріша, ніж та, що була у нас.
Із років наших страждань виросло твоє щастя. А ти – та частка нашого роду, об яку зламається їх зброя; ти, хоч і не найсильніший серед нас, але твоїми руками смерті буде смерть, а життю – життя».