Або про "конкурс капітанів (закреслено) генералів" на театрі воєнних дій...
Хто з них має "більшу рацію" – міністр оборони Таран чи головнокомандувач ЗСУ Хомчак, чия участь у відповзанні ЗСУ від стандартів НАТО вагоміша, скільки місяців головні вояки не розмовляють один з одним, чи допустиме двовладдя в армії та інші інтригуючі деталі протистояння штабів міністра та головкома – матеріал для воєнно-польового роману.
Документальну основу для літературної обробки стосунків очільників оборонних відомств вкотре подає головний редактор "Цензор.НЕТ" Юрій Бутусов.
Як на нас, нехай би й далі мірялися генерали, чиї прапорщики товщі. Якби не війна. Реальна, російсько-українська, вже семирічна, з тисячами полеглих на ній героїв. Якій не видно кінця.
І наша претензія до верховного головного командувача. Того, кого у певних колах прозивають Найвеличнішим, не дивлячись на визнання ним своєї стратегічної непридатності.
Для котрого військовою доктриною є обрання хвацької пози для фотосесії в обстановці "максимально наближеній до передової". Ну, це коли верховний у хакі з плямами і пробковим шоломом колонізатора на вільній від стратегії голові, в ямі, яка нагадує шанець, гундосить про мрію усього постквартального життя – в очах сусідського бандита побачити голуба з оливковою гілкою у дзьобі.
Претензія свідомого загалу до усіх трьох – Зе, Тарана і Хомчака – умотивована Конституцією – вони, усі троє, верховодять, головують і командують за наші податки. Ми, їхні утримувачі, воліємо бути захищеними від ворога, і нам по барабану, у кого лампас довший.
Чому ви, мусьє наполеоне, рік спостерігаєте, як вище військове керівництво країни грається олов’яними солдатиками? І їхні "штабні навчання" переслідують одну мету – першим вскочити до кабінету з тілом Найвеличнішого.
Розуміємо, що кеба на "хі-хі" жодним чином не поширюється на державництво, але ж вимести обох "розбійників" сраною мітлою можна й з трускавецькою підготовкою. Адже були хамські прецеденти.