Поки ситуативних технократів і системних корупціонерів у владі не замінять озброєні національною ідеєю фахівці, держава стоятиме на колінах.
Реформатори у нас — це «мейнстримна бульбашка», які концентрує свої зусилля на консервації сировинної моделі, нераціонального природокористування та втраті країною людського капіталу. Це відбувалося весь час, починаючи від серпня 1991 року.
Найбільш небезпечний неоколоніалізм зараз — біосферний чи точніше — антропосферний, який полягає у відчуженні з об'єкта неколоніального впливу частини його антропосферного потенціалу. Тобто життєвого простору.
Яскравий приклад такої політики — квоти на викиди вуглецю та податок на «вуглецевий слід». Наприклад, унаслідок «зеленого податку», розвиткові країни втрачають суттєву частину горизонту для власного розвитку.
Хоча всім зрозуміло, що найбільші забруднювачі та користувачі біосферного потенціалу планети — це саме розвинуті країни, а не розвиткові. Антропосферний колоніалізм є вищою стадією колоніальних практик.
Він перевершує «літосферний колоніалізм» (використання чужих надр), гідросферний неоколоніалізм (використання водних ресурсів — це ще попереду) та атмосферний неоколоніалізм (ті самі викиди вуглецю та їх квотування). Тобто антропосферний колоніалізм поєднує всі вказані вище підвиди неоколоніальних практик.
Наприклад, консервація монокультурного аграрного укладу в Україні. Це і літосферний колоніалізм (виснаження родючості землі внаслідок вирощування монокультур — кукурудзи, соняшнику, ріпаку).
Отруєння населення та біосфери гербіцидами, забороненим в Європі гліфосатом. Це і гідросферний неоколоніалізм, коли під час видобування того ж літію виснажуються водні ресурси.
В Україні — це виснаження водних ресурсів в птахівництві та тому ж таки монокультурному аграрному укладі. Експорт кукурудзи — експорт поживних речовин (земля + добрива) та вологи (водні ресурси).
Атмосферний неоколоніалізм — це коли ти продаєш свої квоти на викиди вуглецю і купуєш імпортні автомобілі за ці гроші. Звісно, гарно бути Тайванем чи Південною Кореєю, які відмовились від аграрного укладу, виснаження своїх природних ресурсів та втрати людського капіталу.
Коли ж ти виробляєш умовно чіпи, то твоя земля не виснажується, водні ресурси не втрачаються, а твоя атмосфера не забруднюється. І твій людський капітал тільки покращується...
Що цікаво, ці дві названі азійські країни знаходяться у західній глобальній системі розподілу праці, але вони перестали бути об'єктом неколоніальних практик. Хоча після громадянської війни (1950-1953), консультанти зі США пропонували Південній Кореї сконцентруватись на аграрно-сировинній спеціалізації: «три білих» (цукор, рис і борошно) плюс цінна мінеральна сировина (нікель, кобальт).
Тож неколоніалізм — це не приречення і не глобальний фатум, який невблаганно чатує на бідні, сировинні країни. Це в першу чергу мова про зрілість нації та її політичних еліт.
Зможуть вони скласти іспит на управління своїми активами чи ні? І тоді або шлях Південної Кореї або, як казав стародавній київський літописець: «Земля наша багата та порядку в ній нема... приходьте правити та володіти нами...».