Значне відставання від Заходу і соціально-економічна криза стали поштовхом до появи вишу у нашому місті. Його двері відкрилися перед війною.
Наприкінці ХІХ — на початку XX століття монархія Романових (до складу якої входили українські землі) із рештою країн Європи та Північної Америки вступила у новий етап свого розвитку. З подачі ідеолога комунізму Владіміра Лєніна назвали «періодом імперіалізму».
Він характеризувався завершенням процесу промислового перевороту, загарбницькими війнами, що супроводжувалося жорстким колоніальним гнітом, грабунком переможених народів. Сама росія у цей час була новою промисловою державою, якщо порівнювати її економічний розвиток із тією ж Британією чи Францією.
Початок XX століття ознаменувався ще і тим, що на тлі індустріалізації та урбанізації (зростання міст у Наддніпрянській Україні, зокрема Полтави, Кременчука, Канева, Черкас), багатих природних ресурсів імперії стався наплив європейського й американського капіталу. Іноземні гроші акумулювали доленосні зміни.
Робоча сила була дешева, та й робітники монархії Романових не приймали тоді так сильно (до подій початку революції 1905-1907 років) соціалістичних чи інших занадто лівих ідей, як це робили пролетарі Європи. Натомість буржуазія та промисловці зіткнулися із проблемою малоосвіченості місцевого населення, багато хто не тільки не вмів керувати складними станками, але і не знав, як написати своє ім'я та прізвище.
Ситуацію ускладнив і демографічний вибух, який охопив усю імперію включно з Україною, зокрема на межі століть. Людей ставало дедалі більше, але вони здебільшого були безграмотні.
Саме тому царський уряд почав розуміти, що для збереження могутності економіки, яка була основою стабільності монархії, потрібно підвищувати загальний рівень освіченості населення. По імперії почали створювати педагогічні навчальні заклади.
В Україні ситуація була набагато гірша, ніж у тій же європейській частині росії, бо царат повністю змосковщував освіту, чужа мова була малозрозуміла вихідцям із села. Погіршувала ситуацію і майнова або класова нерівність, адже для більшості селян було важко потрапити до університету.
Все це вело до того, що освіту надавали або дяки, або вчителі із росії чи вихідці з дворянських родин. На початку XX століття у провідних європейських державах існували закони про загальнообов'язкову освіту, імперія ж не мала такого закону, тому ситуація була складною.
Освітою керували переважно шовіністичні кола, які всіляко придушували та знищували спроби поширення національної освіти, вбачаючи у цьому сепаратизм і загрозу існування імперії. Вчителі постійно перебували під поліційним наглядом (на олівці у жандармів).
Зміни почалися із початком революційних подій 1905 року. Розстріл демонстрації 9 січня у Санкт-Петербурзі й подальше розгортання революції призвели до створення спілок учителів, інтелігенції з вимогами змін в освіті, запровадження її обов'язковості, загальності, демократизації, можливості навчатися рідною мовою.
Радикалізм змусив царя 17 жовтня видати Маніфест про політичні свободи, який задовольнив частину вимог. Почали відкривати нові школи, розробляти нові навчальні плани; молодь із селянських родин отримала право вступу до університетів, вищі навчальні заклади отримали ширшу автономію.
1905 року серед міських жителів Полтавщини осіб, які вміли читати та писати, було майже 40%. Варто зазначити, що у містах у той час жили переважно євреї та росіяни, серед населення сіл губернії, де проживали переважно українці, такі навички мали близько 14% громадян.
Початкову освіту здобували коштом підтримки земств, які покривали витрати шкіл на 80%; зокрема 9% припадало на плату самих здобувачів, 1% на пожертвування і ще 10% надавала влада. Попри поразку революції у 1907 році та початок реакції, зміни в освіті, які були породжені викликами суспільства й розвитком капіталізму, було не спинити.
До початку 1917 року у Полтавській губернії діяли наступні навчальні заклади:
Активно відкривалися курси навчання для дорослих. Попри реакцію проводилися з'їзди вчителів — І Всеукраїнський з’їзд народної освіти відбувся у Петербурзі (впродовж 23 грудня 1913 — 3 січня 1914 року), освітяни вкотре вимагали:
Це було дуже актуально. На 1913 рік на Полтавщині діяло 1700 шкіл, для яких катастрофічно не вистачало кваліфікованих вчителів; четверта частина учнів через бідність не могла довчитися навіть до кінця першого навчального року і залишала школу.
Не краща була ситуація і з учителями, які здобували свої знання на коротких курсах, часто не маючи ґрунтовної середньої освіти. На тлі цих усіх подій згідно із рішенням опікуна (попєчітєля) Київського навчального округу вирішено було відкрити два педагогічні навчальні заклади у Полтавській (місто Полтава) та Волинській губерніях (місто Житомир) у 1914 році.