23 лютого 1944. День депортації чеченців та інгушів в Сибір і в Середню Азію
23 лютого 1994 в 50 річницю більшовицької депортації чеченців до Сибіру, Джохар Дудаєв заявив, що відтепер чеченський народ більше не відзначатиме траур, як того хотіли вороги. Чеченський народ вижив в неймовірних умовах російського терору і довів, що має волю і рішучість постояти за себе і свою релігію.
«Нашим ворогам хотілося б бачити чеченський народ у вічному траурі, проте цьому не бувати. Відтепер цей день буде Днем відродження чеченської нації, Днем сили духу і віри, які врятували наш народ від знищення ... »- заявив Джохар Дудаєв на тому пам'ятному мітингу.
23 лютого 1944 кремлівським режимом було вчинено жахливий злочин проти людяності. Чеченський народ, як і деякі інші народи Радянської імперії, був поголовно депортований до Сибіру. У люті лютневі морози сотні тисяч людей були запхані в товарняки і відправлені на смерть у степи Казахстану.
Депортація була пояснена Сталіним тим, що чеченці «... приєдналися добровільно до організованих німцями формувань і виступили зі зброєю в руках проти Червоної Армії ...».
Тим часом, як написав у зв'язку з цимвідомий чеченський політолог Абудрахман Авторханов: «Перш ніж підводити заднім числом обгрунтування під сталінські рішення, в результаті яких загинули сотні тисяч безвинних людей, не зле було б заглянути в карти військових дій на Кавказі в 1942-1944 роках і побачити, що територія Чечено-Інгушетії взагалі не була окупована - вже тільки через це не могло бути масової співпраці з німцями »(А.Авторханов. Вбивство чечено-інгушського народу. Москва, 1991, -стор.3-5).
Причини були зовсім інші. Як відзначав той же Авторханов, причинами знищення горців були:
«1. Постійна, безперервна боротьба за національну незалежність чеченців і горців Кавказу. Фактичне невизнання ними деспотичної системи радянського колоніального режиму;
2. Бажання Москви забезпечити Кавказ як тил в майбутніх зіткненнях із Заходом від неминучого внутрішнього загальнокавказского національного фронту проти радянської метрополії;
3. [...]; 4. Не тільки тримати Кавказ як стратегічну базу поза внутрішньою небезпекою і вразливістю, але перетворити його на надійний плацдарм для майбутньої експансії проти Туреччини, Ірану, Пакистану та Індії.
Такі недекларовані, але безперечні мотиви, якими керуються кремлівські владики в своїй політиці винищування кавказьких народів. Першою жертвою цієї вовчої політики і став один мільйон горців- чеченці, інгуші, карачаївці і балкарці ... »(там же стор. 66).
Депортація почалася о 5:00 23 лютого 1944р. Сталін особисто стежив за ходом виселення чеченців та інгушів. На його ім'я Берія посилав секретні телеграми.
Державний Комітет Оборони Товаришу Сталіну
З 23 по 29 лютого виселені і завантажені в залізничні ешелони 478479 осіб, у тому числі 91250 інгушів. Завантажено 177 ешелонів, з яких 157 ешелонів вже відправлені до місця нового поселення ...
З деяких пунктів високогірного Галанчожського району залишалися невиділеними 6000 чеченців через великий снігопад і бездоріжжя, вивіз і завантаження яких буде закінчено у 2 дні ... За час проведення операції заарештовано 1016 антирадянських елементів з числа чеченців і інгушів. Берія, 1.03.44
Державний Комітет Оборони Товаришу Сталіну
У проведенні операції брали участь 19 тисяч офіцерів і бійців НКВС(не рахуючи більше 100 тисяч солдатів регулярної армії, знятих з фронту), стягнуті з різних областей, значна частка яких до цього брали участь в операціях по виселенню карачаївців і калмиків і крім того братимуть участь в майбутній операції по виселенню балкарців ...
В результаті проведених трьох операцій виселено в східні райони СРСР 650 тисяч чеченців, інгушів, калмиків і карачаївців. Берія, 1.03.44 (див. «Питання історії», №7, 1990, стор. 146-148).
6000 не виселених через «снігопади і бездоріжжя» чеченців були розстріляні, спалені, втоплені в озері Галанчож.
Живцем в аулі Хайбах Галанчожського району спалили більше 700 осіб, серед яких переважна більшість була хворих, старих, вагітних жінок і дітей.
У битком набитих наскрізь промерзлих товарних вагонах, перевезення в яких тривало3-4 тижні і більше, призвело до того, що на шляху прямування від висипного тифу, голоду і холоду загинули десятки тисяч нещасних, переважно дітей (вони складали половину), хворих і старих. Тіла померлих не дозволяли ховати, і тому доводилося довгий час везти їх з собою.
На нових місцях переселенці опинилися без засобів до існування і житла, що призвело до їх підвищеної смертності (тільки в перші місяці депортації чеченців загинуло близько 200 тис. людей, не рахуючи померлих в дорозі).
У будинку депортованих чеченців (та інших народів) заселялися мігранти з інших місць. На землях чеченців і інгушів, наприклад, за даними на вересень 1956 проживало більше 200 тисяч завербованих з Центральної Росії, Дагестану та інших регіонів.
У грозненскій газеті «Республіка», №17, 1994р. була опублікована стаття про знищення жителів гірського чеченського аулу під час депортації. Вона називалася «Хайбах - аул, якого немає». Ось невеликий уривок з того історичного матеріалу.
«У лютому 1944р. У маленькому гірському селищі Чечено-Інгушетії військами НКВС було живцем спалено декілька сотень мирних жителів ...
У ніч на 27 лютого 1944 р.у горах випав сніг, ускладнивши і без того важкий шлях у високогірні селища для військ, що виконують «спеціальне завдання» радянського уряду. Майже півмільйонне населення рівнинної частини республіки зігнали на залізничні станції і, завантаживши у вагони, відправили на вірну загибель у далекий Казахстан і Середню Азію.
У горах, куди не могли дістатися «студебеккери», залишалися люди в стародавніх кам'яних саклях, які нічого не знали про події на рівнині. Як бути з ними? Відправляти з новими ешелонами? Це пов'язане з величезними труднощами. Крім того, вже відзвітували про успішне виконання завдання. Частина здорового населення вирішили зігнати вниз і відправляти услід за іншими. Залишилися ті, хто не може спуститися самостійно - хворих, дітей, старих, - спалити ...
Через кілька днів колони військових рушили в гори. Жителів, що залишилися,з усіх хуторів Нашхоєвського округу зібрали в селищі Хайбах під приводом формування транспортної колони для подальшого відправлення на рівнину. Потопаючи по коліно в снігу, поволі рухалися валки людей у супроводі військових. Жителів зібрали в стайні колгоспу імені Лаврентія Берії, яку заздалегідь підготували, обклали сіном, соломою, «щоб до підходу возів з кіньми люди не мерзли».
Разом з хворими, дітьми та старими прийшли і дорослі, молоді люди, які не захотіли залишати близьких. Коли всі зібралися (чеченців виявилося більше 700 осіб) ворота стайні міцно закрили. Очолює операцію начальник Далекосхідного крайового управління НКВС полковник Гвишиані скомандував ... підпалювати ...
Обкладена з усіх боків колгоспна стайня миттєво спалахнула. Коли її охопило полум'ям, величезні ворота впали під натиском людей, і скажений натовп хлинув назовні. Моторошні крики дітей, стогони, жах на обличчях тих, хто вже встиг вискочити з попелу, палаючі живі люди, на яких лопається і розповзається шкіра. Гвишиані холоднокровно скомандував: «Вогонь!». Із сотень стовбурів пролунали автоматні черги. Біг попереду, падали під градом куль, затуляючи собою вихід. Через кілька секунд утворилася гора трупів, яка не дозволила нікому вийти. Жоден не врятувався ...
Хатинь, Лідіце ... До цих сумних назв слід додати чеченський аул Хайбах, якого вже на картах немає».
Садист Гвишиані за цей злочин був представлений Берією до урядової нагороди і підвищений у званні, став генералом. А Сталін «за успішне виконання важливого урядового завдання на Північному Кавказі» всім учасникам операції «Гори» оголосив подяку ....
Кремлівський режим до цього дня лицемірно відзначає пам'ять жертв Хатині (Білорусія), де, як стверджується, у вогні загинуло 149 мирних жителів, проте мовчить про свій жахливий злочин в Хайбаху. Мовчить і продовжує геноцид чеченського народу, розпочатої ще царською Росією.
PS: За даними чеченських істориків, загальна кількість втрат чеченської нації в період депортації з 1944 по 1957 роки склала 50% від чисельності народу. Чисельність втрат чеченців з 1994 по 2004 рік склала близько 30%.
