Авторитарна спокуса: Як Зеленський будує диктатуру на уламках республіки

У 2019 році мільйони українців голосували за «нове обличчя», за «антисистему», за «кінець епохи брехні».

Різниця лише в масці: замість холодного чекіста — жартівник із серіалу, замість партії «Єдина росія» — ручна Рада. Але механізми, інструменти, риторика і навіть ворог — той самий.

Спочатку це виглядало як політична інфантильність, потім — як рятівна концентрація повноважень у складні часи. Але з часом стало ясно: ми маємо справу не з тактичним рішенням, а з доктриною. Доктриною згортання демократії. Під виглядом національного єднання, під прапором безпеки, під гаслами війни українське суспільство знову іде до сценарію, у якому держава — це влада, а народ — статистика.

Це і є Малоросія 2.0 — нова, підконтрольна, керована й емоційно маніпульована конструкція, у якій народ позбавлено політичного голосу, інститути — згорнуто, а президентська вертикаль — недоторканна. У цьому тексті не просто перелік зловживань — це політична анатомія режиму, який виріс із тіні героя телесеріалу й поступово перекроює Україну за авторитарним лекалом.

Центральна фігура: лідер понад законом

Фундамент будь-якої авторитарної системи — це фігура, що зростає понад механізми відповідальності. У росії це володимир путін, у сучасній Україні — Володимир Зеленський. Його президентство еволюціонувало від обіцянок бути «голосом народу» до повного контролю над усіма гілками влади.

Офіс президента — це вже не політичний штаб, а давно тіньовий уряд, у якому зосереджено реальну виконавчу, кадрову й стратегічну владу. Всі ключові рішення — від призначень до оборонної політики — ухвалюються в ОПУ, а не Кабінетом Міністрів. Андрій Єрмак, глава Офісу, не має жодного мандата, не проходив виборів і не затверджений парламентом. Але саме він керує процесами, веде переговори, керує кадровими ротаціями й визначає, хто «в системі», а хто — за її межами.

Водночас Зеленський залишається недоторканною публічною постаттю, уникаючи прямих дискусій, інтерв’ю зі складними питаннями чи політичної відповідальності. Усі провали — «вина виконавців». Усі успіхи — «воля лідера». Це класична формула персоналізованого режиму, де держава підпорядковується образу, а не конституції.

Роль репресивного апарату виконує зв’язка зручних судів, СБУ та ДБР. Саме вони «розбираються» з активістами, як у випадку Шабуніна, з журналістами — як із Bihus.Info, з охоронцями Порошенка — яким призначають астрономічні застави. Ці дії не покликані встановити справедливість. Їхня мета — показова кара й залякування інших.

Політична система не має внутрішнього механізму для балансу. Опозиція маргіналізована, парламент перетворений на інструмент, а громадянське суспільство — на підозрюваного. Це і є центр авторитарної архітектури, у якій фігура президента не просто над законом — вона і є законом.

Монополія на медіа і правду

Однією з ключових ознак будь-якої авторитарної трансформації є контроль над інформаційним простором. У демократичному суспільстві медіа виступають як незалежний інструмент суспільного контролю, як дзеркало для влади й майданчик для публічної дискусії. Але в Україні 2024–2025 років влада дедалі відвертіше намагається перетворити медіа на інструмент маніпуляції, ізоляції, дискредитації та паралічу критичного мислення.

Телемарафон «Єдині новини», створений у перші місяці війни як засіб об’єднання, на сьогодні перетворився на монотонну державну трансляцію, у якій немає місця для альтернативних голосів, критичних оцінок або опозиційних позицій. Кожен день, кожен ефір — це продовження хору схвалення. Позиція Банкової домінує. Запитання не ставляться. Незручних тем не порушують. Самі правила етики трансформовано — правда тепер не важлива, важливо не «розхитати тил».

Опозиційні канали, журналісти-розслідувачі, аналітики — всі вони або відсунуті від доступу до аудиторії, або перебувають під прямим тиском. У 2024–2025 роках ми побачили випадки незаконного стеження за редакцією Bihus.Info, фізичного залякування Юрія Ніколова, хвилю судових позовів до незалежних медіа з боку пов’язаних із владою осіб. Це — не риторика. Це — система приглушення голосу реальності.

Ще небезпечнішою є риторика «внутрішніх ворогів». Кожен, хто ставить запитання, автоматично може бути зарахований до «агентів впливу», «ворожої пропаганди» або «хаосотворців». Це лексика, яку раніше ми чули з Кремля. Тепер вона звучить із вуст речників ОПУ.

У результаті створено атмосферу інформаційної тиші, позбавленої реального змісту. Громадянин не має змоги зіставити версії. Він або ковтає офіціоз, або йде в телеграм-смітник. І в обох випадках — втрачає здатність до дій. Це і є мета — не лише дезорієнтувати, а й демобілізувати.

Контроль над наративом — не тимчасовий захід. Це — стратегічна лінія, яка гарантує виживання влади не через діалог, а через контроль. У цій конструкції свобода слова стає зайвою. А суспільство — глухим до себе самого.

Війна як ширма для узурпації

Війна, яку росія розв’язала проти України, стала найглибшим викликом в історії нашої державності. Вона потребує дисципліни, концентрації ресурсів, мобілізації. Але водночас вона — величезна спокуса. Бо там, де суспільство погоджується на тимчасові обмеження, влада може зробити ці обмеження постійними. І саме цим шляхом іде український режим.

Скасування виборів під час воєнного стану є формально законним. Конституція передбачає це. Але відсутність політичної волі навіть обговорити строки їхнього поновлення — вже ознака глибшої проблеми. Влада не планує розморозити політичну систему. Їй комфортно в умовах безальтернативності.

У Верховній Раді зникло саме поняття парламентської конкуренції. Законопроєкти ухвалюються блоками, з голосуванням «по дзвінку». Публічна дискусія, опонування, навіть мінімальний дебатний простір — зруйновано. Усе — під гаслом єдності. Але така єдність — це маска. Вона приховує владну монополію, яку підживлює атмосфера небезпеки.

Законодавча гілка влади повністю втратила функцію нагляду. Парламентські комітети, що мали б контролювати виконавчу владу, перетворилися на лояльні адміністративні групи. Реальна влада зосереджена в Офісі Президента, а не в законодавчому органі, що і є класичним симптомом конституційної деградації в авторитарному напрямку.

Окремо стоїть законодавча амністія щодо злочинів у сфері оборонних закупівель. Під приводом «турборежиму» та «особливого часу» ухвалено норми, які знімають кримінальну відповідальність за зловживання в оборонній сфері. Це прямий сигнал: у воєнний час система захищає не фронт, а себе.

Війна стала не просто тлом. Вона стала архітектурною рамою, у яку вписано нову модель влади: закриту, безальтернативну, безконтрольну. І поки українці борються за виживання, влада — за збереження статус-кво. У цій грі найбільший ризик — не поразка від зовнішнього ворога, а втрата обличчя перед самими собою.

Економіка у «вибраного кола»

Жоден авторитарний режим не тримається лише на репресіях — йому потрібна економічна база. В сучасній Україні вона формується не через інвестиції, підприємництво чи податкову реформу, а через систему лояльного перерозподілу: бюджетні кошти, оборонні підряди, гранти міжнародної допомоги — все це дедалі більше концентрується у «вибраного кола».

Оборонна сфера, яка в умовах війни є серцем державної політики, поступово закривається від контролю. Міністерство оборони отримало повноваження не звітувати публічно про витрати, а ключові контракти укладаються без тендерів, із допуском лише «своїх». У таких умовах рівень потенційної корупції досягає пікових значень, але правоохоронні органи не діють — бо корупція в «потрібних» руках є інструментом утримання вертикалі.

Те саме стосується сфери будівництва, медицини, логістики, цифровізації. Створюються нові фірми, з’являються нові фаворити — не через конкуренцію, а через зв’язки. Старі правила «чесної гри» більше не діють. Нове правило — приналежність. Якщо ти в «пулі» — ти маєш доступ. Якщо ти не там — на тебе чекає обшук, перевірка, блокування рахунку або справа за надуманим приводом.

Малий і середній бізнес у таких умовах опиняється в ролі донора: податковий тиск, штрафи, непередбачувані зміни норм — усе це дестимулює розвиток. Середовище стає токсичним для ініціативних і вигідним для наближених. Влада будує ручний капіталізм, у якому ринок працює не на відкритість, а на контроль.

Так народжується економічна Малоросія — не зовні бідна, але зсередини гнила, корумпована, репресивна. Не здатна до довготривалого розвитку, бо побудована не на прозорих інститутах, а на тимчасових політичних домовленостях і індульгенціях за лояльність.

Заклик до патріотичного українства!

Цей текст не про зраду. І не про безсилля. Це — про відповідальність. Про те, що не можна відсидітися, поки з республіки роблять тіньову автократію. Патріотизм — це не лише прапор і збір донатів. Це здатність вголос сказати: «Ми втрачаємо республіку». І діяти, щоб її зберегти.

Малоросія — це далеко не тільки проєкт кремля, це помилка українського суспільства, якщо ми її допустимо. Але ще є шанс. Ще можна встигнути. І той, хто почне говорити, — почне перемагати.

Свобода — це відповідальність. А відповідальність — це дія.