Банкова остаточно заплуталася: росія вмирає чи готує новий наступ на Київ?

Це схоже на опис шизофренії, але ми живемо в такій реальності, і вона — ось вона!

У Києві та його околицях звучать буквально дві різні історії про війну. Зеленський озвучує обидві, анітрохи не бентежачись.

У першій Темніший слабкий як ніколи, а росія вже видихається: її наступ нібито зупинено, армія зазнає втрат швидше, ніж встигає поповнюватися, економіка тріщить під ударами по нафтовій інфраструктурі, а Україна перехоплює ініціативу та поступово повертає території.

Із цієї версії випливає майже переможна логіка: москву треба просто дотиснути, а гарячу фазу війни за наявності гарантій безпеки можна завершити вже до листопада. Не пізніше.

У другій історії все значно тривожніше. Та сама Банкова попереджає, що росія може зібрати й кинути нові сили, розширити бойові дії на північний напрямок — через Білорусь, Брянську область, Чернігівську та Київську області.

Недарма ж Зеленський говорить про кілька сценаріїв, про можливе втягнення Білорусі та про необхідність посилювати оборону прикордоння. Міста на півночі, південному заході та навіть заході країни готують до кругової (!) оборони.

На перший погляд, ці дві картини погано стикуються. Це дві різні реальності.

Якщо в росії закінчуються люди, гроші та військова енергія, то звідки в неї ресурси на новий фронт? Якщо ж москва справді здатна відкрити додатковий напрямок, то розповіді про її близьке виснаження щонайменше потребують серйозного уточнення.

Коли йдеться не лише про тверезу військову оцінку, а й про політичну комунікацію, реальність перестає бути простою та зрозумілою. Це робота з різними аудиторіями, і дискурси в ній теж різні.

Банкова одночасно вирішує кілька завдань: підтримує моральний дух усередині України, переконує Європейський Союз (ЄС) та США не зменшувати допомогу, намагається показати Дональду Трампу, що з Темнішим не варто поспішати до компромісу, і паралельно попереджає Білорусь, що участь у новому витку війни матиме наслідки.

Саме тому заяви Києва треба читати не як сухе зведення Генерального штабу, а як суміш військової інформації, дипломатичної риторики та внутрішньої політики, яка транслюється назовні.

Коли Зеленський говорить про слабкість росії, це працює на логіку тиску: якщо Кремль видихається, йому не можна давати паузу. Коли він говорить про загрозу з півночі, це працює на логіку мобілізації: якщо загроза зберігається, Україні потрібні люди, ППО, гроші, фортифікації та політична підтримка.

Що відбувається на фронті? Абсолютно не важливо: більше впевненості, трохи бравади та демонстрації власної величі.

Оптимістична версія Києва має під собою підстави, але лише частково. Російський наступ справді рухається повільніше, ніж в інші періоди більш активних бойових дій. Безпілотники, удари по логістиці, проблеми зі зв’язком і виснаження штурмових підрозділів заважають російській армії рухатися колишніми темпами. Українські сили стрімко контратакують, а командири говорять про вікно можливостей, що з’явилося.

Це не означає перелому. Російські війська, як і раніше, просуваються вперед на значній частині лінії фронту та продовжують повільно тиснути й крок за кроком продавлювати українську оборону, якщо вимкнути дуроскоп і не читати телеграм-канали. Раніше це були кілометри, тепер — метри.

Україна може покращувати становище на окремих напрямках, але проблема нестачі живої сили в Збройних силах України (ЗСУ) нікуди не зникла. Тому точніше говорити не про безумовне перехоплення ініціативи, а про крихку рівновагу, яка може хитнутися в будь-який бік.

Особливо важливо, що сама війна дедалі швидше перетворюється на змагання технологій. Україна намагається компенсувати дефіцит людей дронами, роботизованими платформами, дальніми ударами та точнішою розвідкою від союзників.

росія, своєю чергою, теж прискорює розвиток безпілотних підрозділів, робить ставку на волоконно-оптичні дрони, які складніше придушувати засобами радіоелектронної боротьби, і намагається інституційно вбудувати безпілотні системи в армію. Тому навіть уповільнення російського наступу не гарантує, що він не може знову прискоритися після чергової адаптації. На це, власне, чекають уже кілька місяців.

З економікою росії ситуація така сама неоднозначна. Українські дальні удари по нафтопереробних заводах (НПЗ), нафтобазах та іншій інфраструктурі вже стали серйозним чинником війни. Зеленський говорив про удари по підприємствах на відстані майже 800 кілометрів від українського кордону й називав російську нафтопереробку однією з ключових цілей травневого плану далекобійності. Це вже не символічні акції, а спроба зробити системними удари по паливу, експортній інфраструктурі та відчуттю безпеки всередині росії.

Однак із цього поки що не випливає, що російська економіка перебуває у стані катастрофи. Федеральний бюджет російської федерації (рф) справді під тиском: дефіцит за січень–квітень різко зріс, нафтогазові доходи за цей період скоротилися, військові витрати залишаються важким тягарем. Водночас нафтовий ринок грає проти простої української логіки: загострення навколо Ірану підняло світові ціни на нафту, і в травні нафтогазові доходи рф могли зрости рік до року, навіть якщо загалом за січень–травень вони залишалися нижчими за торішній рівень.

Із паливом теж немає простої картини. У росії є проблеми в частини незалежних автозаправних мереж, є обмеження в Севастополі, є удари по великих НПЗ у центральній частині країни. Ознак загальнонаціонального паливного колапсу — немає. Або поки що немає?

Кремль запевняє, що ризиків для постачання не бачить, а локальні збої пояснює логістикою та ремонтами. Отже, українська стратегія дальніх ударів працює як чинник тиску, але не як причина негайного економічного обвалу, коли все летить шкереберть.

Тепер про північний напрямок. Тут найважливіший факт полягає в тому, що публічних ознак готового великого вторгнення з Білорусі зараз ніхто не бачить. Це не означає, що їх немає, якщо вже на те пішло.

Українська Державна прикордонна служба говорить, що ударні угруповання біля кордону не формуються, а рух техніки й особового складу, який вказував би на підготовку вторгнення, не фіксується. Водночас загроза з території Білорусі нікуди не зникла хоча б тому, що у 2022 році саме звідти йшла частина російського наступу на Київ.

Тому можливі кілька пояснень суперечливих заяв Зеленського, якщо вони ще потрібні.

Перше — Київ справді отримав розвіддані про російські плани та заздалегідь виводить їх у публічний простір, щоб зірвати підготовку, попередити Мінськ і змусити західних партнерів відреагувати. У такому разі це класичне превентивне оприлюднення: сказати про сценарій до того, як він став операцією.

Друге пояснення — йдеться не про великий похід на Київ, а про більш обмежений сценарій. росія може створювати тиск на Чернігівщину чи Сумщину, розтягувати українські резерви, провокувати евакуацію, змушувати Київ тримати сили на півночі й не перекидати їх на Донбас. Такий сценарій не потребує тієї ж маси військ, що наступ 2022 року, але політично виглядає достатньо серйозним, щоб говорити про новий фронт.

Третє пояснення — дипломатичне. Київ може використовувати тему Білорусі, щоб завадити надто швидкому зближенню Вашингтона та Мінська, а також показати європейцям, що будь-які ігри з Лукашенком небезпечні. Якщо Білорусь знову стає потенційним майданчиком для російської агресії, то розмови про пом’якшення режиму чи санкційний торг виглядають інакше.

Є й четверта версія — внутрішньополітична. В Україні триває корупційний скандал навколо колишнього глави Офісу президента Андрія Єрмака, справ Національного антикорупційного бюро України (НАБУ), Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП), операції «Мідас» та будівельного проєкту «Династія». На цьому тлі в українських політичних колах обговорюють, чи не намагається Банкова перебити антикорупційний порядок денний темою військової загрози та зовнішньої небезпеки.

Цю версію важливо відокремлювати від фактів. Доказів того, що заяви про Білорусь пов’язані саме з бажанням переключити увагу з НАБУ та САП, наразі немає. Є лише гіпотеза, яка виглядає можливою в логіці інформаційної боротьби. Навіть надто логічною.

П’ята версія популярна в російських провоєнних колах. Там вважають, що Київ і Захід свідомо взяли паузу в переговорах до осені, щоб спробувати розхитати ситуацію всередині росії перед виборами до Державної думи. У цій логіці заяви про слабкість путіна, економічні проблеми рф і можливе завершення війни до листопада мають працювати на очікування внутрішньої кризи в росії. Головне — вірити.

Перевірити таку версію теж важко, але очевидно інше: Київ справді багато років розраховував, що внутрішній тиск на російську владу одного дня стане самостійним чинником війни. Якщо не путін помре (що таки колись станеться), то відбудеться переворот.

Подібні очікування ледь не стали реальністю у 2023 році, коли на тлі конфлікту Євгенія Пригожина з російським військово-політичним керівництвом в Україні та на Заході виникли надії на дестабілізацію рф зсередини. Тоді розрахунок не спрацював: заколот швидко завершився, а стратегічного обвалу росії не сталося, але це не означає, що не буде ще однієї спроби.

Зараз ситуація може розвиватися інакше, але урок 2023 року залишається важливим. Не можна будувати військову стратегію лише на очікуванні, що противник сам розвалиться. росія має серйозні проблеми — втрати, зношення армії, тиск на бюджет, вразливість нафтової інфраструктури, залежність від мобілізаційних рішень. Але це не те саме, що неминучий крах, на який чекають в Україні.

Так само не можна будувати оцінку війни лише на страху перед новим наступом із Білорусі. Загроза є, північний напрямок потрібно утримувати, фортифікації та ППО там справді потрібні. Поки що дані розвідки не показують розгортання сил, достатніх для великого вторгнення. Тому розмова про Білорусь більше схожа на суміш попередження, стримування та політичного сигналу, ніж на опис уже розпочатої операції.

Підсумкова картина виходить не переможною і не катастрофічною. росія не виглядає країною, яка ось-ось завалиться від поодиноких ударів по НПЗ і бюджетного дефіциту.

Противник України також не виглядає армією, яка без особливих труднощів може одночасно продовжувати тиск на сході та півдні, відкривати повноцінний північний фронт і ігнорувати технологічну адаптацію України.

Україна, своєю чергою, не перебуває в стані повного перехоплення ініціативи, але й не просто пасивно відступає.

Війна знову входить у фазу, де все вирішують не красиві формули, а ресурси й цифри: люди, дрони, ракети, гроші, паливо, зв’язок, фортифікації, ППО, дисципліна та стійкість тилу. Є ще й зовнішнє середовище — від позиції США до цін на нафту, від війни навколо Ірану до готовності ЄС продовжувати фінансування України, але це настільки широка тема, що треба писати ще десяток таких текстів.

Суперечливі заяви Банкової зараз слід сприймати не як єдину військову картину, а як набір сигналів для різних аудиторій.

На Банковій українцям кажуть, що росія слабшає і її можна дотиснути. Перемога близько.

Заходу кажуть, що допомога потрібна просто зараз, бо вікно можливостей може зачинитися. Поразку не можна виключати, але ми боремося.

Білорусі кажуть, що участь республіки в новому витку війни матиме свою ціну. Це дорого.

росії кажуть, що її внутрішню стійкість теж вважають полем бою. Там триває така сама непримиренна боротьба.

Реальна ж війна поки не завершилася ні в листопадових прогнозах, ні в північних тривогах.

Вона залишається війною на виснаження, де будь-який локальний успіх може виявитися початком перелому — або просто черговим епізодом довгої боротьби за ресурси, технології та політичну витримку.

Відрізнити одне від іншого ми одразу не зможемо — лише з часом. Але й тоді знайдеться чимало експертів і вчених, які роками сперечатимуться, коли ж саме він стався.

Якщо взагалі стався.

Джерело

«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»