Без строку давності: 17 років тому російські солдати почали різанину в Алди
Чечня. 5 лютого 1999 року велика група російських солдатів, більше сотні, увійшла в Алди (район Ґрозного) і почала систематично вбивати мирних жителів, грабувати і підпалювати будинки. Вимагали також гроші. Зґвалтували двох жінок. А деякі свідки стверджували, що солдати виривали у жертв золоті зуби. Сорокаоднорічна жінка розповідала: «Ми чули, що всі повинні бути надворі або на вулиці з паспортами, тому ми й повиходили, чекаючи з хвилини на хвилину приходу солдатів. Потім… з іншого боку стали долинати постріли… Коли солдати проходили по Воронезькій вулиці, то стріляли у кожного, хто потрапляв їм на очі, те ж відбувалось на Мазаєва, Землянській і Брянській (вулицях)…»
Люди вважають, що добро і зло мають спільний корінь, аби виправдати неминучість зла.
Люди вважають, що несвідома жорстокість не є, власне, жорстокістю.
Люди вважають, ніби мають пріоритет стосовно інших істот, виявляючи при цьому примітивність власного мислення.
Люди вважають, що етика має біологічне підґрунтя, через що їхня еволюція тупцює на місці.
Люди схильні допускати вбивство у деяких випадках, однак, кожен виняток — це ознака невиразности та незрілости їхньої свідомости.
Люди вважають власну безпеку вартою жорстокости, проте залишаються беззахисними.
Люди розділяють власне буття на духовне й матеріальне, аби віддати перевагу останньому.
Люди вважають, що мораль, побудована на ієрархії, є найвищим мірилом їхньої зрілости, але це лише промовисте свідчення інфантильности.
Люди поділяють інших людей на близьких і далеких, і це відчуження породжує у них жорстокість і страх.
Люди гадають, що ненависть, страх, зло притаманні цілому Всесвіту, але це лише атрибути їхньої вбогости, які затримують розкриття інших якостей людини.
Люди бояться довіряти, починаючи з довіри до себе.
Люди не знають, що світ зміниться лише тоді, коли кожен довірятиме собі й іншим, а не ритуалам, які нав’язуються без нашої згоди.
Люди переносять власні незрілі й потворні стосунки, що опираються на виживання їхнього біологічного виду, на довколишнє природне середовище, а потім відкидають усе, що не вміщується у це прокрустове ложе.
Людям невідомо, що таке свобода, бо вони забули найважливіший принцип життя у Всесвіті: живи і давай жити іншим.
Люди навчились розпізнавати протилежності й узаконили боротьбу між ними, забувши про гармонію.
Errare humanum est — людині властиво помилятись. Але це стосується лише її розуму, а не серця.
Із книги української письменниці Галини Пагутяк «Жорстокість існування».
