4 квітня 1918 році у Києві відбулася жалоба по Івану Нечуй-Левицькому, який помер 2 квітня. Панахиду відслужили у Софійському соборі.
Показово, але у жалобній процесії взяли участь члени Центральної Ради Української Народної Республіки. Того ж дня Мала Рада ЦР УНР так і не провела свого запланованого засідання:
«Не дивлячися на те, що кілька раз постановляли зібраться на засідання Малої Ради рівно пів до 12:00 і розпочинать о 12:00; тож учора, 4 квітня, на засідання до пів на першу годину прийшло тільки 16 членів, тоді як треба, щоб було не менше, як 22. З огляду на таке відношення до парламентської справи, тоді як негайної роботи дуже багато, голова засідань Михайло Грушевський, підрахувавши присутніх членів, заявив, що засідання не відбудеться, бо немає належної кількості членів.
Потім голова засідання запропонував присутнім залишиться і зустрінути жалібний похід з тілом Івана Семеновича Нечуя-Левицького, який мусить пройти коло Центральної Ради. Всі присутні члени й ті, що ще підійшли після закриття засідання, лишилися зустрінуть жалібний похід».
Знаково, але ще 30 березня ЦР УНР постановила призначити Нечую-Левицькому персональну пенсію – за лічені години до його смерті. Останні дні свої славетний письменник провів у Дегтярівській богадільні, у так званому "шпиталі для одиноких людей", де й помер без догляду й усіма забутий.
2 квітня на засіданні Малої Ради у день смерті покійного голова ЦР УНР Грушевський оповістив, що «старий український письменник Іван Семенович Нечуй Левицький, якому Мала Рада на попереднім засіданні призначила пенсію у 2 400 карбованців на рік, помер сьогодні зрання в Дехтяровській богадїльнї. На запрошення голови Мала Рада вшанувала пам'ять письменника вставанням.
За порадою Грушевського Мала Рада одноголосно постановила доручити уряду УНР, щоби він подбав про урочистий похорон Нечуя-Левицького, а також доглянув за речами покійника, які він записав на національні справи, бо рідні у нього немає».
Українське Народне Міністерство освіти розмістило у щоденниках за 4.IV.1918 отаке наступне урядове оголошення про смерть і похорон покійного: «Народне мінїстерство освіти з глибоким жалем повідомляє громадянство України про смерть славетнього письменника Івана Семеновича Нечуя Левицького. Одпіванє сьогодня о 12. год. дня у Софійському Соборі; по сьому похорон на Байковому кладовищі».
Марія Грінченко у спогадах писала: «Побачила я Ів. Семеновича вже в Софії, у труні: висхле, поважне, навіть суворе обличчя, міцно стиснені уста». На прощанні із письменником промову виголосив і міністр освіти В’ячеслав Прокопович: «Сьогодні вперше в старій Софії лунали голоси смутку над домовиною простого чоловіка. Цей простий чоловік був письменником українським, і сьогодні уперше Українська держава ховає свого письменника державним коштом».
Смерть повернула Івана Нечуя-Левицького у публічний простір. Про нього, забутого, нужденного та покинутого у Дегтярівській богадільні, знову заговорили.
21 квітня 1918 року Українське наукове товариство зорганізувало публічне засідання, Михайло Грушевський прочитав реферат "Пам'яті Івана Нечуя-Левицького", своїми спогадами про померлого поділився Орест Левицький. На "дев'ятини" у рідному селі письменника – Стеблеві (Канівський повіт, Київська губернія) – місцева Просвіта організувала жалобні заходи, у Чернігові подібний вечір відбувся за участі міського голови Аркадія Верзілова та у будівлі міської думи.
Втім, невдовзі небіжчик знову пішов у забуття. Настільки, що через якийсь час, уже за совєцької влади, на його надмогильному памʼятнику навіть написали невірну дату смерті.
Поховано видатного письменника на Байковому цвинтарі у Києві. Невірну дату його смерті на могилі Івана Нечуя-Левицького "вдячні" нащадки не виправили і досі...