Чужа місія в українському війську

Повідомлення про призначення Нохума-Симхи Лейтанса помічником військового капелана потребує не поблажливої розмови про «релігійне різноманіття», а ретельної перевірки з позиції українського національного інтересу.

Ізраїльське видання повідомляє, що представник Хабаду з Кам’янського увійшов до капеланської служби ЗСУ. Водночас у відкритому доступі я не бачу наказу військової частини, номера посади, конфесійного мандата або офіційного повідомлення Міністерства оборони. Тобто публічно підтверджене поки що саме медійне повідомлення, а не повний пакет документів про призначення.

Лейтанс не є випадковим парафіянином. Федерація єврейських громад України раніше називала його викладачем єшиви в Кам’янському, де вивчають хасидизм, юдейські закони, софрут і шхиту; місцеві джерела називають його «посланником Ребе». Тобто йдеться про представника руху, для якого поширення хабадської традиції та зміцнення громади є інституційною місією.

Український закон визначає «релігійно-просвітницьку роботу» військового капелана як ознайомлення військовослужбовців з основами релігійного світогляду. Закон також дає капеланам доступ до особового складу, індивідуальних бесід, морально-психологічної підтримки й консультування командування.

Отже, це не просто можливість провести обряд для кількох військових-юдеїв, а потенційний доступ представника транснаціональної релігійної мережі до людей у стані максимальної психологічної вразливості: після втрат, поранень, бойового стресу, страху та виснаження.

Саме тому держава зобов’язана відповісти: для кого конкретно створена ця посада — для задоволення документально встановлених потреб військовослужбовців-юдеїв чи для розширення присутності Хабаду всередині української армії?

Це принципово різні речі.

Капеланство як добровільна допомога військовослужбовцям певної конфесії є законним.

Військо не є ринком релігій, а поранений солдат не є об’єктом навернення.

Україна вже має неадекватний окремий спеціальний закон про антисемітизм, який виділяє одну форму етнічної ненависті в окремий законодавчий режим. Урядовий законопроєкт №14228 про спеціального координатора з протидії антисемітизму був відкликаний 16 липня 2026 року, але альтернативний №14228-1, який пропонує додаткові адміністративні й омбудсманські механізми, досі опрацьовується в комітеті.

• А де рівнозначний окремий закон про українофобію?
• А де координатор проти антиукраїнізму?
• А де державна система захисту української мови, української історичної пам’яті й української національної гідності всередині війська?
• А де перевірка капеланів на здатність формувати саме українську, а не транснаціональну конфесійну лояльність?

Це і є перекіс: одна громада отримує окремий законодавчий захист, своїх координаторів, свої міжнародні лобістські механізми й дедалі ширшу інституційну присутність, тоді як український національний інтерес залишається розчиненим у загальних деклараціях.

Так, для балансу я зазначу, що у ЗСУ воювали й гинули військові єврейського походження, включно з релігійними євреями. Навіть саме ізраїльське видання публікує історії єврейських та ізраїльських добровольців, які воюють за Україну. Але є структурна проблема, яку не можна замовчувати: військовим капеланам заборонено видавати зброю, а помічник капелана прямо не залучається до бойових завдань зі зброєю. Тобто це захищена небойова військова посада, що дає доступ до бійців, але не передбачає того самого ризику, який несуть піхотинці й штурмовики!!

• Скільки в конкретній частині військових, які офіційно потребують юдейської душпастирської опіки?
• Якою формулою розраховано конфесійну квоту?
• Чому потрібна саме постійна штатна посада, а не виїзне обслуговування за запитом?
• Хто видав мандат?
• Чи є в організації закордонний керівний центр, фінансування або дисциплінарна підпорядкованість?
• Які межі доступу до персональних, психологічних і службових даних?
• Чи заборонене будь-яке навернення військових інших конфесій?
• Чи проходив кандидат контррозвідувальну перевірку?

Без публічних відповідей це виглядає не як релігійна рівність, а як проникнення добре організованої транснаціональної структури в інституцію, яка утримується кров’ю переважно українського народу.

Як на мене, тут немає бути подвійних стандартів, принаймні в українському війську:

Капелан служить не своїй міжнародній мережі, а українському війську.

Він не вербує, не навертає і не розширює громаду.

Він працює лише з тими, хто добровільно звернувся до нього.

Його найвища публічна лояльність — Конституція України, військова присяга й український державний інтерес.

Потрібно законодавчо заборонити прозелітизм у військових частинах, оприлюднити конфесійні квоти та критерії їх визначення, перевіряти зовнішнє фінансування капеланів і не допускати жодної релігійної структури до переважного доступу лише завдяки її організованості, грошам або міжнародному лобі.

Українська армія — не територія духовної експансії.

Український солдат — не об’єкт чужої місії.

Той, хто приходить до українського війська як капелан, повинен служити українському воїнові — а не використовувати його трагедію для розширення власного впливу. Його найвищою публічною лояльністю мають бути Україна, військова присяга і закон, а не закордонний релігійний центр, духовний авторитет чи корпоративна конфесійна мережа.

Українська армія не може перетворюватися на систему, де одні несуть основний ризик смерті, а інші, перебуваючи на захищених небойових посадах, накопичують доступ, авторитет і вплив. Там, де українці віддають життя, ніхто не має права привласнювати їхню свідомість, переписувати сенс їхньої війни або перетворювати їхню жертву на ресурс чужої місії.

Джерело

«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»