Цієї неділі, 16 травня, Україна відзначає День пам’яті жертв політичних репресій
Історія моєї родини
У 1930-х на Полтавщині, жила українська селянська родина Геращенко. Середня, як на той час, і за заможністю, і за кількістю. Голова родини, Петро – добрий господар, металом хата крита, трохи землі, є худоба, пасіка. Весною, літом та восени – на полі. Взимку вся сім’я шиє кожухи. Їхні кожухи славилися на всю округу. І так шість днів на тиждень, цілий рік. І виключення бувають – це коли потрібно продати вирощене та пошите. Тоді брав батько старших синів Гаврила та Миколу, а пізніше й меншого Гришу садив на воза і їхали до Полтави, чи в інше місце, де був ярмарок чи просто йшла торгівля. За полишений дім не хвилювався – там господарювала дружина Єфросинія і три донечки Пріся, Ганнуся і Оришка. Найбільше раділа цим ярмарковим дням меньшенька Ганнуся, знала – тато обов’язково привезе їй гостинця.
В 1932 з голоду, Ганнуся померла першою, за нею і всі інші дітки, крім Миколи, Гриша помер вже на весні 33-го…
Та це ж роковини репресій, а не голодомору? Чого це я? Репресії почалися задовго до 37-го... Тож для мене це все пов’язано. В 37-38, коли були розстріли в Трибах, моїх родичів по батькові, розстрілювали десь коло Гадяча. По материній лінії вже все було «харашо». Моя прабабка зі своєю єдиною вцілілою дитиною з шести – моїм дідом Миколою, «спокійно» побиралися по хатках свого та сусіднього сіл. Мій прадід Петро Васильович Геращенко, був репресований раніше, в 32-му, разом з рідним братом. Родичі які не розуміли що відбувається, тоді бігали з Ковалівки в Полтаву по п’ять разів на день, допитувались, намагались врятувати рідних. І справді - їх відправили збирати гроші на відкуп. 500 рублів за двох. Кинулись по кумах, знайомих, рідні – зібрали. Родичів було багато і в Ковалівці, і в Щербаках (Новолелівка). Віддали, чекають, - нуль. Знову бігають, хватають за поли НКВСівця з яким домовлялись: «Іх отпустіть нєльзя – врагі народа, но і нє растрєяют. Я всьо парєшал. На Сібірь поєдут, ілі Казахстан…» Остовпіли родичі, розповідали їм вже про такі «переселення» в канави коло доріг. Робити нічого - подалися додому, а там вже дітей та дружину Петра з хати вигнали. Комсомолець Ілья Філімонич тим процесом керував…
У 1967 одна піонерка, за дорученням школи, мала йти до хати критої металом, і вітати «видатну» людину, почесного жителя села - Іллю Філімонича з якимсь комуністичним святом. Пишалася, що обрали її, вчила слова вітання, прасувала бантики і фартушок. Та коли про це дізналась завжди спокійна її бабця Єфросинія, то розхвилювалась, закотила істерику, розплакалася і не пустила внучку на те «свято». Саме тоді ця піонерка й дізналась, що вона дуже схожа на якусь там Ганнусю…
