Дегенеративний Захід — союзник тієї України, де переміг «Квартал 95»
Нетолерантний козацький рід цілком толерантно тричі у 2010, 2014 і 2019 роках посадив відверту наволоч собі на шию. Пейсаті блазні радіють.
(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).
Схоже на те, що у період 1989-2003 років в євроатлантичній спільноті (особливо в європейській, тобто ЄС) відбулися незворотні дегенеративні зміни. Власне, об'єднана європейська родина, куди так прагне Україна, давно вже не та, якою ми собі тут уявляємо.
Заколисана ілюзією остаточної перемоги над цивілізаційним ворогом (комунізмом), породженою оксамитовими революціями у Східній Європі, тимчасовою демократизацією росії (горбачовсько-єльцинської) та запровадженням елементів ринкової економіки у КНР, вона пірнула з головою у теплу ванну гедонізму. А нині вже не в змозі із неї вибратися.
Критична кількість соціальних клітин, відповідальних за тонус державного організму, атрофувалася й елімінувалася. Навіть за наявності очевидної загрози цивілізований соціум Заходу не здатен мобілізуватися і дати вчасну й адекватну відповідь на виклик епохи.
Усе, на що він здатен — відтягувати вирішальне з'ясування стосунків, згодовуючи агресорам своїх союзників за принципом: умри ти сьогодні, а я — завтра. Тому не дивно, що проєвропейська Україна, замилована сучасною Європою з її культом помірності й персонального комфорту й відразою до гострих конфліктів і глибоких потрясінь, бухнулася на коліна перед путіним.
Усе це чудово корелює із сучасними європейськими цінностями, на вершині піраміди яких красується власна шкура. Обрання Віті Януковича, Пєті Порошенка і Володьки Зеленського (оцей ось останній у переліку ніде не позиціював себе як суто проросійського політика, а йшов у категорії «ні риба ні м'ясо» і доля «міжнародного капіталу» в його кампанії була не меншою, ніж російського) є способом уникнути вирішального з'ясування стосунків з потужним і безжальним ворогом. Причому ціною зради тих, хто йому противився (умри ти сьогодні, а я — завтра).
І, якщо Україна ще не вмерла, то лише завдяки ненависному сучасній європейській і гебешній «иліті» націоналізму і решткам генетичної пам'яті про належність до нетолерантного козацького роду. Того роду, здатного зруйнувати злотий спокій тих, хто став на шлях деградації.
Взагалі ж позиція партнерів України у питаннях постачання зброї та низький рівень громадянської свідомості переважної більшості населення. Тих, кого розбестили «Кварталами 95» і політичним балаганом — це сумна, але об'єктивна реальність, яку неможливо змінити ні відосиками, ні тупанням ніжками, ні погрозами (попрострілювати всім коліна), ні ще якимись магічними засобами.
Її можна тільки враховувати та будувати стратегію безпеки відповідно до реального (а не бажаного) стану справ. Але для цього потрібні відповідальні та компетентні політики, а не виконроби «фабрики мрій».
