Демографічний потенціал України у стані колапсу

(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).

На жаль, конспірологія була б, так би мовити, більш лайтовим варіантом для нас. Адже зовнішня змова в будь-якому випадку є штучним, неприродним фактором, а отже таким, що може бути усунутий в той чи інших спосіб.

Однак, здається на те, що вказаний процес є, так би мовити, «об'єктивним». Можна сказати й «природним», але цей прикметник звучав би зовсім по-блюзнірськи.

«Об'єктивність» і «природність» цього процесу визначається тим, що цей результат є закономірним у контексту смислових запитів активної частини суспільства та концептуальної пасивності політичних еліт, які лише «відзеркалюють» запити суспільства, час від часу радикалізуючи ці запити для утримання при владі. Свідомо чи несвідомо, але активна частина суспільства бажали геополітичного «хардкору» і він настав.

У 2013 році населення України складало 45,5 млн осіб; за умови відсутності перепису, ця цифра могла бути завищеною на декілька мільйонів. Перша фаза «демографічного колапсування» відбулась у 2016 році — внаслідок окупації Криму та частини Донбасу, а також в результаті першої хвилі міграції за кордон, населення країни скоротилось до 42,7 млн (цифри знову ж таки завищені).

У 2021 році чисельність населення в Україні вже визначали на рівні 37 млн осіб (міграція та наслідки пандемії). Отже, перша фаза — це скорочення населення з 45 до 37 млн або на 8 млн осіб, тобто на 19%.

Друга фаза розпочалась із початком повномасштабного вторгнення РФ на територію України. Чисельність населення скоротилось з 37 до 28 млн або на 9 млн осіб чи 24%, а сукупно Україна втратила 17,5 млн людей (природне скорочення, міграція, населення в окупації, втрати на війні, пандемія) або 39%.

Дивним чином, але відбувся дивовижний збіг: на кожній фазі ми втрачали в середньому по 20% демографічного потенціалу. Якщо війна буде заморожена у 2024-му році, фінал колапсування демографічної моделі застигне на позначці приблизно 25 млн людей.

У випадку продовження війни на найближчі 2-3 роки, Україна може втратити чергові 20% свого демографічного потенціалу або 5 млн осіб; тобто населення ризикує скоротитись до 20 млн. Ще більш катастрофічна ситуація відбувається з робочою силою працездатного віку: її чисельність скоротилась з 19,4 млн до 11 млн або на 8,4 млн осіб, тобто на 43%.

Чому скорочення економічно активного населення відбувається більш високими темпами ніж падіння кількості населення країни в цілому? — Тут все закономірно: мігрують активні та працездатні, а пенсіонери, зазвичай, залишаються вдома.

Крім того, на окупованих територіях пенсіонерів залишається завжди пропорційно більше, ніж інших вікових груп населення. У випадку ж затягування війни, чисельність робочої сили в Україні може скоротитись до 6 млн осіб і це буде катастрофічно мало для такої великої країни.

У моделях оцінки конкурентоспроможності, які застосовував Всесвітній економічний форум у Давосі для класифікації країн за типом економічного зростання, Україна перебувала в нижньому кошику «факторних» держав, тобто економік, які спираються на який-небудь базовий, внутрішній фактор конкурентоспроможності, або їх комбінацію (наприклад, у Саудівській Аравії це — нафта).

У нас, в різний час, — це були дешева робоча сила (даний фактор почав стрімко зникати перед війною), орендний характер землекористування, коли агровиробники не відволікали фінансовий ресурс на викуп землі та вкладали кошти в розвиток своїх господарств, власна сировина. Зокрема, аграрна.

Ми так і не змогли перейти у другий кошик країн, де основою конкурентоспроможності є продуктивність праці (маркер цілого ряду успішних держав, що розвиваються, які проводять національну промислову політику). Водночас наші квазіфактори конкурентоспроможності поступово згасають.

Кваліфікована робоча сила в Україні не така вже й дешева, вартість енергоресурсів вище, ніж у країнах — економічних конкурентів, лібералізація ринку землі загрожує руйнуванням сформованих бізнес-моделей в аграрному секторі, держава повністю відмовилася від проведення суверенної промислової політики. І, звичайно, нам ще дуже далеко до переходу в третю групу найбільш розвинених економік світу, де фактор конкурентоспроможності — це інновації, творча модель розвитку та економіка знань.

Хоча дана класифікація вже не використовується ВЕФ, тому, що світ стає складніше, але в цілому це дуже показова стратифікація країн за типом економічного зростання. Отже, з одного боку, найближчим часом Україна втратить свої ще наявні базові квазіфактори конкурентоспроможності, а з іншого, вже завтра нашій країні доведеться витримати черговий іспит з конкуренції в системі глобального поділу ринку праці за місце у світових ланцюгах доданої вартості.

І все це на тлі глобальної фрагментації, перезавантаження ключових світових ринків і бізнес-моделей міждержавної промислової кооперації. В економічній науці використовується закон Оукена, який був розроблений Артуром Мелвіном Оукеном, головою Ради економічних консультантів при президентові США в 1968-1969 роках, неокейнсіанцем і автором концепції «індексу нещастя», науковцем, який увійшов до рейтингу «100 відомих економістів після Кейнса».

Суть цього закону в наступному: є певна емпірична залежність між темпом зростання ВВП та динамікою рівня безробіття. Наприклад, скорочення темпів зростання валового продукту на 2 п.п. призводить до зростання безробіття в середньому на 1 п.п.

До речі, цей закон майже спрацював у нас у 2022 році: ВВП впав на 29%, а безробіття зросло з 9% до 28% (згідно із законом Оукена мало зрости: ((29+3)/2) + 9% = 25%. Однак у реальності, безробіття минулого року зросло до 28%; для базової моделі темпи зростання ВВП приймаються в розрахунку 3% щорічно.

Природно, існує широкий спектр допусків і обмежень щодо застосування цього закону в залежності від типу економіки, регіональних відмінностей і так далі, але в цілому — це хороший спосіб перевірити потенціал такого джерела зростання, як людський капітал. Але повернемося до закону Оукена.

Існують різні числові інтерпретації описаної економістом залежності між ВВП і рівнем безробіття. Так звана шкала Чеддока, яка показує, що прямий зв'язок між зазначеними показниками є, але він не повний, тобто в кожній країні можуть бути свої варіанти: 1 до 3 або 1 до 2 при падінні ВВП та зростання безробіття.

А що можна сказати про характер зворотної залежності? — Існує залежність і між зростанням ВВП та скороченням безробіття, яке працює по-іншому; деякі дослідження показали, що при зростанні ВВП на 100 б.п. рівень безробіття скорочується на 25 б.п.

Тут потрібно зробити одне застереження: зростання/падіння безробіття в контексті динаміки зміни ВВП оцінюється лише на рівні, що перевищує так зване структурне безробіття в розмірі 3-4%, який буде завжди, якщо ми, звичайно, аналізуємо не тоталітарну економіку.

Якщо відняти структурне безробіття, у нас є приблизно 15% економічно активного безробітного населення, яке чисто теоретично можна залучити в господарський обіг. Тобто у випадку післявоєнного відновлення, ми дуже швидко підійдемо до так званого структурного безробіття у 3-4%.

Основними поглиначами трудових ресурсів стануть ті галузі, які є найбільшими роботодавцями, тобто сектор торгівлі, ремонту та надання послуг, транспорту та зв'язку, переробної промисловості. Високі темпи розвитку без створення нового індустріального ядра в українських реаліях неможливі.

Найбільш проблемний напрямок — саме промисловість, де використання «екстремальних» вікових груп обмежено та існують відносно високі вимоги щодо рівня кваліфікації персоналу. У такій парадигмі розвитку у нашої країни є декілька варіантів, серед яких:

• або нарощування наявного промислового потенціалу (з дефіцитом трудових ресурсів відповідно до закону Оукена) і підвищення продуктивності праці, але для цього потрібно буде залучити не менше $10 млрд прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в рік в реальний сектор економіки;
• або «утилізація» промислового ядра і перехід у формат сервісної економіки (з акцентом на сектор послуг). 

В останньому варіанті існує небезпека того, що Україна може втратити ще 5 млн осіб, які поїдуть працювати за кордон, а мегаполіси (крім Києва та Львова) деградують. При цьому в країні потрібно забезпечити високий рівень особистої безпеки, інфраструктурний розвиток і якісне середовище для мікропідприємництва.

Природно, посилення трудової міграції не буде викликано виключно скороченням робочих місць у промисловості: це ефект мультиплікації, коли мігрують члени сім'ї, скорочується зайнятість у суміжних сервісних сегментах економіки та сфері послуг.

Приміром, коли зупиняється містоутворююче підприємство, то страждає все місто, а не тільки штатні працівники. З точки зору ймовірності зазначених вище сценаріїв, існують певні нюанси, але «сервісний» варіант найбільш ментально близький до нинішнього уряду, але чиновники навіть не уявляють складність його реалізації в нинішніх українських реаліях.

Щобільше, цей варіант загрожує тотальною економічною катастрофою, тут як у прислів'ї «пан або пропав»: можна остаточно зруйнувати індустріальне ядро і не побудувати якісну економіку послуг. Варіант із $10 млрд інвестицій і зростанням продуктивності поки хороший лише на стадії презентацій і передвиборних політичних програм.

Тут нас підстерігає пастка у вигляді закону Оукена: при високих темпах зростання ВВП в моделі випереджального розвитку вже через декілька років буде вичерпаний потенціал у вигляді наявних трудових ресурсів з урахуванням кадрового резерву. Швидке зростання української економіки на початку нульових років відбувався ще на старій демографічній базі, якої вже немає.

Потенційно ситуацію могли б змінити трудові мігранти з найбідніших країн. Якщо оцінити показники оплати праці за даними МОП, то ми можемо цікавити лише працівників з тих держав, де трудовий дохід на 1 особу складає менше ніж $200 на місяць; якщо не брати зовсім екзотичні та далекі від нас держави, це можуть бути: Камбоджа, Сирія і ряд африканських країн, таких як Мозамбік, обидві республіки Конґо, Чад.

Наскільки вихідці з Африки змогли б стати українськими хіміками, металургами та ракетобудівниками — питання складне. І справа тут не в дискримінації, а в тому, що африканські країни активно реалізують свої національні промислові політики, а надлишок населення, не поглинений цим процесом, виїжджає на заробітки в ЄС та США, як правило, в сектор послуг, або мігрує у високорозвинені країни у пошуках соціальних виплат.

Часи в'єтнамських ткаль на підприємствах легкопрому УРСР залишилися в далекому минулому. Так само як і стереотип про індусів, які працюють за один долар на день (Індія з понад $500 нетто-зарплати в місяць на своїх підприємствах вже попереду багатої країн).

Отже, єдиний вихід для нас — згадати про свою «економічну складність», змінити соціальну політику держави та повертати втрачений трудовий потенціал пропорційно параметрам реалізації національної промислової політики. Такий має бути план.