Ніколи не знецінюйте Чин українських воїнів, які своєю кров'ю і потом поливають наші етнічні землі. Це стосується як Донбасу, так і Курщини.
(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).
Не міг не зробити історичні для себе знімки, певного роду безвіз на пам'ять. Отже, трохи поділюся із вами моїми особистими враженнями про Суджу та сусідні визволені від кацапні населенні пункти:
Без перебільшення, це неабияк здивувало. Так званого «áкання» і російського акценту я не почув навіть, коли російською говорять.
Може ми із нашим підрозділом занадто заморились і не до суперечок було, а може їхня українська мова/суржик не дуже нас провокували. А може ми українці добрі й хтозна, чому не зробили так, як «іхніє мальчікі».
Хоча раз я за весь цей час сказав, що «я радый этим руинам у вас — это вам за проклятое СВО и войну у нас!». Відповідь була прогнозуєма: «Я протів войни і політікой нє інтєрісуюсь».
Суджани (чи як їх там) роблять своє — ми своє, лише там фразами перекидаємось та й усе. Нас вони не бояться, і це дуже важливо для розуміння стану справ на Курщині в цілому!
Пригадую, що у рідному для мене Лимані після визволення восени 2022 року місцеві боялись будь-кого у військовій формі ще довго. «Ждуни» ж притихли на певний час.
Хоча ми постійно наголошуємо що це заборонено! Я не пишу військові та навколовійськові події на Курщині, щоби не дати зайвої інформації росіянам, адже це — тонкий лід.
Якось запілікав детектор і ми забігли ховатись у двір, а там мала собака на ланцюзі вже змучена: напоїли, з ланцюга її відпустили — так у неї шанси є (глядіть фото), а от на прив'язі — нема. Одного разу при виїзді купив в Україні корм і пофасував, тож у Суджі роздавав місцевим, сипав у центрі, де були коти й собаки.