До дідька війни!»

Екстраполюємо американського генерала-пацифіста на сучасні українські терени.

Пропонуємо нашим прихильникам познайомитися з черговим американським парадоксом, хоч та амбітна заокеанська громада здатна дивувати світ з ранку до вечора. Як зараз кажуть: «доскрольте (українською ще гарніше – доскородьте!) сторінку до самого низу» і переконайтеся, що й бойового генерала, «яструба» у найбанальнішому значенні цього слова – мужик служив у морській піхоті, життя може «пробити» на зречення основ свого професійного покликання. 

Попри усю антивоєнну наївність ідеаліста 30-х років минулого століття і його ставку не неможливе (деякі пропозиції генерала, запозичені і вдосконалені до рівня відвертого ідіотизму нашим «найвеличнішим лідером сучасності», зокрема, з припиненням стрілянини у позбавленій стратегії голові і пошук здорового глузду в очах клінічного кадебіста), чимало умовиводів «морського котика» не позбавлені логіки.

Принаймні, свідчать про високу моральність особистості і щиру налаштованість боронити загальнолюдські чесноти.

Як вам хоч би й оце генералове: «Точнісінько так, як і всі представники військової професії, я ніколи не мав жодних власних думок, доки не залишив військову службу. Мої розумові здібності залишалися у напівзамороженому стані, доки я корився наказам вищих командирів. Це типово для усіх військовослужбовців»? 

Погодьмось, щось у цьому є й крім епатажу. 

Смедлі Дарлінгтон Батлер (англ. англ. Smedley Darlington Butler) народився 30 червня 1881 року у Вестчестері, помер 21 червня 1940 року і похований у Філадельфії.  Присвятив 34 роки військовій службі в лавах морської піхоти США, а за свою незговірливість і неподатливий характер отримав прізвиська «Старе свердляче око» і «Стара полоскальниця». Мав найбільшу кількість військових нагород в історії Корпусу морської піхоти США.

Після закінчення Хаверфордської школи почав служити в армії. Упродовж третини століття Смедлі Батлер воював у різних куточках світу: на Філіппінах, в Китаї, Нікарагуа, на Кубі, в Мексиці, на Гаїті, в Домініканській республіці, у Франції під час Першої світової війни.

Отримав 16 військових нагород, а п´ятьма з них був відзначений його особистий героїзм і мужність. Генерал Батлер є одним з дев´ятнадцяти двічі нагороджених Медаллю Пошани, одним з трьох американських морських піхотинців, котрі відзначені медаллю позачергового звання морської піхоти США і Медаллю Пошани, і єдиним, хто був тричі нагороджений цими Медалями, кожен раз за окремі вияви хоробрості.

Вийшов у відставку 1 жовтня 1931 року і служив Директором Громадської безпеки у Філадельфії упродовж двох років. Різко критикував американський воєнний авантюризм.

У виданій ним в 1935 році книзі «Війна – це просто рекет»  (англ. War is a Racket) Батлер детально розкрив природу воєнно-промислового комплексу і зацікавленість у війнах його керівників та магнатів. Генерал став дуже популярним оратором і його виступи на мітингах ветеранів, пацифістів і релігійних груп упродовж 1930-х років викликали жваву реакцію суспільства,  суттєво впливали на формування громадської думки. 

Звісно, різні групи реагували на генералові викриття по-різному. В 1934 році   Смедлі Батлер став фігурантом гучного скандалу, пов´язаного з його публічними звинуваченнями воєнних промисловців у змові і підготовці військового перевороту проти президента Франкліна Рузвельта.

Особи, проти котрих виступав Батлер з гострою критикою, відкидали ці звинувачення і сам факт існування змови, а преса сміялася над так званими викриттями. Однак у підсумковій доповіді спеціального комітету Конгресу США таки було встановлено факт існування змови, хоч ніхто й не зазнав судових переслідувань. На думку багатьох істориків, змова промисловців і високопоставлених осіб серед військових на той момент ще не вийшла на стадію підготовки, а лише обговорювалася. 
Доскородьте сторінку і ви не пошкодуєте часу.

"Thank  You. My Man"

Генерал-майор Смедлі Дарлінгтон Батлер

ВІЙНА - ЦЕ ПРОСТО РЕКЕТ

Зміст

ЧАСТИНА ПЕРША. Війна – це рекет ………………………………………………………………………  1
ЧАСТИНА ДРУГА. Хто отримує дохід? …………………………………………………………………..  4
ЧАСТИНА ТРЕТЯ. Хто платить за рахунками? ……………………………………………………….  9
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА. Як подолати цей рекет? …………………………………………………….. 13
ЧАСТИНА П´ЯТА. До дідька війну! ……………………………………………………………………..  16

ЧАСТИНА ПЕРША
Війна – це рекет

Війна – це рекет, і завжди ним була.

Це, можливо, найдавніший, найбільш прибутковий, напевне найбільш  жахливий рекет. Він єдиний міжнародний за охопленням. Він єдиний, за якого прибуток підраховується в доларах, а втрати – у життях.

Рекет, як я гадаю, можна визначити зовсім не так, як здається більшості людей. Лише невелика «інсайдерська» група знає, у чому ж він полягає. Він здійснюється задля прибутку дуже небагатьох і за рахунок дуже багатьох. В результаті війни невелика група людей отримує величезні статки.

У Першій Світовій Війні прибуток від конфлікту отримала доволі невелика група. Всього 21 000 нових мільйонерів і мільярдерів з´явилося в Сполучених Штатах під час Світової Війни. Щоправда, це лише ті, хто визнав свої величезні криваві доходи у своїх податкових деклараціях. Але нікому не відомо, скільки ще воєнних мільйонерів сфальшували свої податкові декларації. 

Чи багато з цих воєнних мільйонерів тримали гвинтівку? Скільки з них рили шанці? Хто з них знав, що це таке – йти голодним до укриття, наповнене пацюками? Скільки з них провели безсонні, страхітливі ночі, у промоклому одязі під шрапнеллю і кулеметними чергами? Скільки з них відбивалися від багнетів ворога? Скільки з них було поранено чи вбито у бою?

Після війни країни отримують додаткову територію, якщо вони виходять переможцями. Вони просто прибирають її до рук. Ця завойована територія експлуатується небагатьма – тими ж, котрі наварили долари на крові війни. Звичайні ж люди платять за рахунками.

І які ж ці рахунки?

Ці рахунки жахливі. Безліч нових могил. Скалічені тіла. Зруйновані душі. Розбиті серця і домівки. Економічна нестабільність. Депресія і супроводжуючі її страждання. Податки, які ламають спини багатьом поколінням.   

Багато років я, коли був солдатом, підозрював, що війна була рекетом: але я не усвідомлював цього у повній мірі до тих пір, доки не вийшов у відставку. Тепер, коли я бачу, як насуваються хмари нової війни, я повинен дивитися правді в очі і говорити про це.
Знову створюються воєнні альянси. Франція і Росія уклали договір про союз. Італія та Австрія поспішили укласти аналогічну угоду. Польща і Німеччина звернули овечий погляд один на одного, на якийсь момент забувши про суперечку навколо Польського Коридору.
Убивство короля Югославії Олександра ще більше ускладнило стан речей. Югославія та Угорщина, давні вороги, були готові вчепитися одна одній у горлянку. Італія вже була готова втрутитися. Франція вичікувала. Як і Чехословаччина.

Усі вони дивляться у бік війни. Але не народи – не ті, хто б´ється, платить і помирає – а лише ті, хто розпалює війни, залишається у безпеці вдома і отримує прибутки.
У світі сьогодні 40 000 000 озброєних чоловіків, а наші державні діячі і дипломати нахабно говорять, що війна не затівається.

Дідько його забирай! Невже ці 40 000 000 чоловіків натреновані, щоб бути танцівниками?
Не в Італії, це точно.

Прем´єр Муссоліні знає, для чого вони тренуються. Він, принаймні, достатньо відвертий, щоб говорити про це. Зовсім недавно Вождь Дуче в «Міжнародному примиренні», публікації Фонду Карнегі за міжнародний мир, сказав:
«У першу чергу слід зазначити, що чим довше фашизм спостерігає за розвитком людства, незалежно від політичної ситуації поточного моменту, тим сильніше він не припускає ні можливості, ні спроможності постійного миру… Тільки війна підносить до максимальної напруги всю людську енергію і ставить штамп величі на людей, сміливих настільки, щоб зустріти її».

Безумовно, Муссоліні має на увазі саме те, про що говорить. Його добре навчена армія, його великий повітряний флот, і навіть його морський флот готові до війни – і, очевидно, прагнуть її. Це було видно й з того, що він нещодавно став на бік Угорщини в конфлікті з Югославією. І поспішна мобілізація його військ поблизу австрійського кордону після вбивства Дольфуса також це показала. Є й інші в Європі, чий дзвін шабель знаменує війну, яка готова вибухнути рано чи пізно.

Пан Гітлер, з його Німеччиною, яка переозброюється, і його постійними вимогами отримати все більше і більше зброї, така ж, якщо не більша, загроза миру. А Франція лише нещодавно подовжила термін військової служби для молоді з року до вісімнадцяти місяців. 
Так, зазвичай, країни нарощують свій збройовий потенціал. Скажені пси Європи на волі.

На сході маневрування ще більш спритне. В 1914 році, коли воювали Росія і Японія, ми зрадили наших давніх російських друзів і підтримали Японію. Тоді наші надто великодушні міжнародні банкіри фінансували Японію. Тепер все йде до того, щоб протиставити нас японцям. Що для нас означає політика «відкритих дверей» для Китаю?

Наша торгівля з Китаєм складає біля $90 000 000 на рік. А Філіппінські острови? Ми витратили близько $600 000 000 на Філіппінах за тридцять п´ять років і в той же час ми (наші банкіри, промисловці і спекулянти) маємо приватних інвестицій менше ніж на $200 000 000. 

Тепер, щоб врятувати цю китайську торгівлю на суму близько $90 000 000, чи щоб захистити ці приватні інвестиції менше ніж на $200 000 000 на Філіппінах, ми всі повинні зненавидіти японців і йти на війну – війну, яка, можливо, буде нам вартувати мільярди доларів, сотень тисяч життів американців, і ще багатьох сотень тисяч фізично скалічених і психічно неврівноважених людей.

Звісно, за таких втрат буде і компенсуючий прибуток – будуть зароблені капітали. Будуть накопичені мільйони й мільярди доларів. Але небагатьма. Виробниками спорядження. Банкірами. Корабелами. Промисловцями. Пакувальниками м´яса. Лихварями. У них все буде добре.

Так, вони готуються до чергової війни. Чому б і ні? Вона виплачує високі дивіденди. 
Але що доброго людям, котрих вбивають? Що за прибуток у матерів чи сестер, їхніх дружин і коханих? Що доброго від цього дітям?

Що доброго будь-кому, крім жменьки тих, для котрих війна означає величезні прибутки?
А що значать ці прибутки для народу?

Візьміть наш власний випадок. До 1898 року ми не володіли жодною територією поза континентом Північної Америки. На той момент наш національний борг складав трохи більше $1 000 000 000.

Потім ми стали «інтернаціонально налаштовані». Ми забули, чи відсунули на задній план, пораду Батька нашої країни. Ми забули попередження Джорджа Вашингтона щодо «угод, які затягують» [«entangling alliance», угода з іноземною державою, яка втягує країну у дії, в яких вона не зацікавлена – примітка перекладача]. Ми розпочали війну. Ми отримали зовнішні території.

На кінець Світової Війни, як прямий наслідок втягування нас у міжнародні справи, наш національний борг підскочив до більше ніж $25 000 000 000. Наш сумарний позитивний зовнішньоторговельний баланс упродовж періоду у двадцять п´ять років був приблизно $24 000 000 000.

На підставі лише цієї бухгалтерії можна зробити висновок, що у підсумку ми отримували збитки з року в рік, а наша зовнішня торгівля могла би процвітати й без воєн.

Було б значно дешевше (якщо не сказати безпечніше) для типового американця, котрий сплачує за рахунками, залишатися поза міжнародними справами. Для небагатьох цей рекет, так само як і незаконна торгівля алкоголем та інші види підпільного рекету, приносить відмінні прибутки, але вартість воєнних операцій завжди оплачує народ, котрий не отримує з цього ніякого прибутку. 

ЧАСТИНА ДРУГА
Хто отримує прибуток?

Навіть наша нетривала участь у Світовій Війні обійшлася Сполученим Штатам у близько $52 000 000 000. Порахуйте. Це значить $400 для кожного американського чоловіка, жінки чи дитини. І ми ще не повернули боргу. Ми сплачуємо його, наші діти будуть сплачувати його, і діти наших дітей, можливо, все ще будуть продовжувати оплачувати вартість війни.
Звичайний дохід від бізнесу в Америці – це шість, вісім, десять, чи інколи дванадцять відсотків. Але прибуток війни – ух! це ж інша справа – двадцять, шістдесят, чи сотня, три сотні, чи навіть тисяча вісімсот відсотків – стеля лише небо. Покупець оплатить все. У дядька Сема є гроші. Давайте заберемо їх. 

Авжеж, під час війни це не подається настільки грубо. Все це замасковане промовами про патріотизм, любов до країни, і ми всі маємо «приєднатися до боротьби», але доходи підскакують, підстрибують, летять до неба – і благополучно осідають в кишенях. Давайте наведемо декілька прикладів.

Візьміть наших друзів Дюпонів, виробників пороху – чи не вони свідчили перед сенатським комітетом нещодавно про те, що їхній порох виграв війну? Чи врятував світ для демократії? Чи щось подібне? Як вони провели війну? Вони були патріотичною корпорацією. Так, середній заробіток Дюпонів в період з 1910 по 1914 рік складав $6 000 000 на рік.

Це було небагато, але Дюпони задовольнялися й цим. А тепер давайте подивимося на їхній середній прибуток в час війни, з 1914 по 1918. Ми побачимо прибутки у п´ятдесят вісім мільйонів доларів щорічно! Приблизно удесятеро більше, ніж у нормальні часи, адже і в нормальні часи прибутки були доволі великими. А у воєнний час – зростання прибутку більше ніж на 950 відсотків. 

Візьміть наші невеликі сталеливарні компанії, які патріотично призупинили виробництво рейок, щогл і мостів на догоду воєнній продукції. Їхній щорічний прибуток в 1910-1914 роках становив приблизно $6 000 000. Потім прийшла війна. І, як лояльні громадяни, Bethlehem Steel невдовзі перебудувалася на виробництво озброєнь. Чи підскочили її прибутки, чи уклала вона вигідну оборудку з дядьком Семом? Звичайно: її прибуток в 1914-1918 роках в середньому складав $49 000 000 щорічно!

Чи давайте візьмемо United States Steel. Звичайні прибутки за п´ятирічний період перед війною були $105 000 000 на рік. Непогано. Потім, коли почалася війна, злетіли й прибутки. Середньорічний прибуток в період 1914-1918 років був $240 000 000. Ще краще.

Ось тепер ви знаєте деякі прибутки порохової та сталеливарної промисловості. Давайте поглянемо на щось інше. Трохи міді, мабуть. Вона завжди добре йде у воєнні часи.
Наприклад, компанія Anakonda. Середньорічний прибуток перед війною в період 1910-1914  був $10 000 000. Під час війни 1914-1918 прибутки підскочили до $34 000 000 на рік.
Чи Utah Copper. У середньому $5 000 000 за рік в 1910-1914. Підскочив до $21 000 000 в період війни.

Давайте згрупуємо ці п´ять компаній  з трьома іншими, меншими. Їхні сумарні середні річні прибутки перед війною 1910-1914 були $137 480 000. А коли прийшла війна, середній дохід за рік для цієї групи підскочив до $408 300 000.
Невелике зростання прибутків, приблизно на 200 відсотків.

Чи приносить війна прибуток? Їм вона принесла. Але не лише їм. Є ще й інші. Давайте візьмемо шкіряні вироби.

За три роки перед війною загальні прибутки компанії Central Leather були $3 500 000. Це приблизно $1 167 000 на рік. А в 1916 році Central Leather отримала прибуток у розмірі $15 000 000, невелике зростання на 1 100 відсотків. Ось так. Середній дохід General Chemical Company за три передвоєнні роки складав близько $800 000 на рік. Прийшла війна, і прибуток підскочив до $12 000 000. Стрибок на 1 400 відсотків.

Компанія  International Nickel – адже не можна вести війну без нікелю – показала збільшення прибутків з усередненого $4 000 000 за рік до $73 000 000 за рік. Непогано? Зростання більше ніж на 1 700 відсотків.

Компанія American Sugar Refining мала прибуток у середньому $2 000 000 за рік за три передвоєнні роки. В 1916 році був зафіксований прибуток в $6 000 000.
Зверніться до документу Сенату 3259. На шістдесят п´ятому Конгресі Сполучених Штатів було зроблено доповідь про корпоративні прибутки та про доходи уряду. Були озвучені доходи 122 пакувальників м´ясопродуктів, 153 виробників бавовняної продукції, 299 виробників одягу, 49 сталеливарних заводів і 340 виробників вугілля під час війни. Прибутки нижче 25 відсотків були винятком. Наприклад, вугільні компанії отримали під час війни від 100% до 7 856% прибутку до основного капіталу. Пакувальники Chicago подвоїли і потроїли свої заробітки. 

І давайте не будемо забувати про банкірів, які фінансували велику війну. Якщо хто й отримав вершки з прибутків, то це були банкіри. Будучи швидше партнерствами, ніж корпоративними організаціями, вони не були зобов´язані доповідати акціонерам. Тож їхні доходи були настільки ж секретними, наскільки й величезними. Як банкіри зробили свої мільйони та мільярди, я не знаю, тому що ці маленькі таємниці ніколи не розголошуються – навіть сенатському слідчому комітетові. 

Але ось як дехто інший з патріотичних промисловців і лихварів проклав собі шлях до прибутків з війни.

Візьміть виробників взуття. Їм подобається війна. Вона приносить бізнес з неймовірними доходами. Вони отримали величезні прибутки, продаючи взуття за кордон нашим союзникам. Можливо, як виробники спорядження і озброєнь, вони також торгували з ворогом. Оскільки долар є долар, неважливо звідки він приходить – з Німеччини чи з Франції. Але й з дядьком Семом у них все ладилося. Наприклад, вони продали дядьку Сему 35 000 000 пар підбитих цвяхами черевиків. Було 4 000 000 солдатів. Вісім пар, чи більше, на солдата. Мій полк під час війни мав лише одну пару на солдата. Якісь з цих черевиків, певно, все ще існують. Це було гарне взуття. Але коли війна закінчилася, у дядька Сема залишалося ще 25 000 000 пар. Куплені і оплачені. Рекордні доходи привласнені. 

Також залишилося багато шкіри. Наприклад, виробники шкіряних виробів продали вашому дядьку Сему сотні тисяч сідел McClellan для кавалерії. Але не було ніякої американської кавалерії за морем! Хтось, проте, мав позбутися цієї шкіри. Хтось повинен був заробити на цьому – і ми отримали багато-багато сідел від McClellan. Й вони, напевне, є у нас і зараз.

Також у когось було чимало сіток проти москітів. Вони продали вашому дядьку Сему 20 000 000 антимоскітних сіток для використання солдатами за морем. Я гадаю, що хлопці хотіли б ними покористуватися, коли намагалися заснути в брудних окопах – одна рука чухає платтяну вошу на спині, а інша намагається відмахнутися від пацюків, що метаються зусібіч. Жодна з цих антимоскітних сіток не дійшла до Франції!

Однак ці турботливі виробники хотіли переконатися, що жоден солдат не залишиться без москітної сітки, так що дядьку Сему було продано ще додатково 40 000 000 ярдів москітних сіток.

Було надто прибутковою справою виробляти антимоскітні сітки в ці дні, навіть якщо й не було ніяких комарів у Франції. Я гадаю, що якби війна продовжилася трохи довше, то підприємливі виробники москітних сіток продали би дядьку Сему пару партій комарів, щоб розводити їх у Франції з метою розширення продаж антимоскітних сіток.

Виробники літаків і двигунів відчували, що й вони мали б отримати свої справедливі доходи від війни. Чому ж ні? Інші ж отримують своє. Атож, $1 000 000 000 – порахуйте їх, якщо проживете достатньо довго – були витрачені дядьком Семом для виготовлення авіадвигунів, які ніколи так і не піднялися у повітря! Жоден літак і жоден мотор із замовлених на цей мільярд доларів не надійшов на фронт до Франції. Тільки їх виробники отримали невеликий прибуток у 30, 100, а, можливо, й в 300 відсотків.

Собівартість нижньої сорочки для солдат складала 140 [центів], а дядько Сем платив за неї від 300 до 400 за кожну – невеликий непоганий дохід для виробників нижніх сорочок. І виробники шкарпеток, і виробники уніформи, і виробники головних уборів, і виробники сталевих касок – всі отримали своє.

Коли війна закінчилася , близько 4 000 000 комплектів екіпіровки – рюкзаки і речі, якими ті рюкзаки набивали – переповнювали склади по цей бік океану. Тепер вони списані, тому що їхній вміст зазнав змін згідно з регламентом. Але виробники зібрали свій дохід з них, і вони будуть робити це знову і знову наступного разу.

З´явилася величезна кількість блискучих ідей заради прибутку під час війни.
Один спритний патріот продав дядьку Сему дванадцять дюжин 48-дюймових гайкових ключів. О, вони були гарними ключами. Проблема полягала, одначе, в тому, що була лише одна гайка, настільки велика, щоб бути достатньо завеликою для таких ключів. Це та, яка тримає турбіни Ніагарського водоспаду. А після того, як дядько Сем купив ключі і виробник привласнив прибуток, ключі були завантажені в товарні вагони і розвезені по всіх Сполучених Штатах з метою знайти їм застосування. Коли було підписане перемир´я, воно стало ударом для виробника гайкових ключів. Він саме збирався виготовити деяку кількість гайок, щоб підходили під гайкові ключі. Потім він також планував продати їх вашому дядькові Сему.

А ще одного озорила дивовижна ідея, що полковники не повинні їздити автомобілями, і навіть не повинні скакати на конях. Він, можливо, бачив портрет Енді Джексона, що їхав на візку. Атож, близько 6 000 візків було продано дядьку Сему для використання полковниками! Жоден з них не був використаний. Але виробник візків отримав свій прибуток.

Корабели розуміли, що вони також мають право на свою частину прибутків. Вони збудували багато суден, які принесли багато доходів. Загальною вартістю понад $635 000 000, були дерев´яними і не попливли! Шви розійшлися – і вони затонули. Ми заплатили за них, одначе. І хтось привласнив доходи. 

Підраховано статистиками, економістами і дослідниками, що вартість війни для нашого дядька Сема склала $52 000 000 000. З цієї суми $39 000 000 000 були витрачені власне на війну. Це принесло прибутків на $16 000 000 000. Ось таким чином з´явилися ці 21 000 мільярдерів і мільйонерів. Не можна розпорошувати ці $16 000 000 000, адже це непогана сума. І вона виявилася у небагатьох.

Сенатський комітет розслідування діяльності американських виробників зброї і торгівців нею в роки світової війни (комітет Ная), не дивлячись на його сенсаційні відкриття, виявив лише верхівку айсберга.

Менше з тим, це мало наслідки. Державний департамент «деякий час» вивчав методи стриманості від воєн. Військовий департамент раптом вирішив, що визрів чудесний план. Уряд створює комітет від головуванням спекулянта з Уолл-Стріт, в якому представлені військовий департамент і військово-морський департамент, для обмеження прибутків під час війни. Наскільки, про це не говорять. Гм. Можливо, прибутки в 300, 600 і 1600 відсотків тих, хто перетворив кров на золото у Світовій Війні, будуть обмежені до дещо менших розмірів.

Вочевидь, однак, що план  не закликає до якихось обмежень втрат – втрат тих, хто воював на війні. Наскільки я розумію, немає нічого і цій схемі для обмеження втрат солдата на одне око, чи руку, чи обмеження його поранень до одного, двох чи трьох. Чи обмеження втрат людських життів.

Вочевидь, схема нічого не містить з того, що передбачало би не більше 12 відсотків поранень у полку під час бою, чи що не більше 7 відсотків складу дивізії може бути вбито.
Звісно, цей комітет не турбують подібні дрібниці.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Хто платить за рахунками?

Хто ж приносить прибуток – ці прекрасні невеличкі доходи на 20, 100, 300, 1500 і 1800 відсотків? Ми всі платимо за них – податками. Ми оплатили банкірам їхній дохід, коли купили «Облігації Свободи», Liberty Bonds, за $100 і повернули їх назад банкірам по $84 чи $86. Ці банкіри зібрали прибавку більше ніж на $100. Це була проста маніпуляція. Банкіри контролюють аукціони облігацій. Їм було легко знизити ціну цих облігацій. Тому всі ми – звичайні люди – злякалися і продали облігації по $84 чи $86. Банкіри купили їх. Потім ці ж банкіри стимулювали бум і урядові облігації піднялися до номіналу і вище. Потім банкіри зібрали дохід.

Але солдат оплачує найбільшу частину рахунку.

Якщо ви не вірите цьому, відвідайте американські кладовища на полях боїв за кордоном. Чи відвідайте будь-який з шпиталів ветеранів у Сполучених Штатах. За тур країною, посеред якої я зараз перебуваю, я відвідав вісімнадцять урядових шпиталів для ветеранів. В них перебуває загалом близько 50 000 скалічених людей – людей, котрі були цвітом нації вісімнадцять років тому. Дуже обдарований начальник-хірург урядового шпиталю в Мілуокі, де 3 800 живих мерців, сказав мені, що смертність серед ветеранів утричі вища, ніж серед тих, хто залишався вдома.

Хлопці зі звичайним світоглядом були забрані з полів, з установ, заводів і навчальних закладів і поставлені до армійських лав. Там їх переробили; їх заново виготовили; щоб вважати, що вбивство – це звичайна справа. Їх поставили пліч-о-пліч і, із застосуванням масової психології, вони повністю змінилися. Ми використовували їх декілька років, і натренували їх для того, щоб вони зовсім нічого не думали про вбивство чи про те, що значить бути вбитим.

І тепер, раптово, їх демобілізували, і сказали їм, що треба жити далі! На цей раз їм довелося самостійно пристосовуватися, без масової психології, без підтримки і порад офіцерів, і без загальнонаціональної пропаганди. Нам вони більше не були потрібні. Так що ми розкидали їх повсюди без усіляких «трихвилинок», без промов на підтримку «Позики Свободи», без парадів. Багато, дуже багато з цих прекрасних молодих хлопців зрештою були морально

знищені, тому що не подолали це самостійно.
В урядовому шпиталі в Маріоні, Індіана, 1 800 таких хлопців заарештовані! П'ять сотень з них в казармах зі сталевими решітками і дротами по усьому зовнішньому периметру будівель і на терасах. Ці вже психічно зруйновані. Ці хлопці навіть на людей не схожі.

Подивіться на вирази облич! Фізично вони у гарній формі; духовно вони пропащі.
Таких випадків тисячі і тисячі, і все більше додається з часом. Жах під час військових дій, і раптове зникнення цього жаху – молоді хлопці цього не здолали.

Все це частина рахунку. Достатньо для мерців – вони вже заплатили за свою частину прибутку від війни. Достатньо для морально і фізично поранених – вони платять зараз за свою частку прибутків від війни. Але інші теж платять – вони заплатили розбитими серцями, коли вони були відірвані від домівки і своїх сімей, щоб одягти уніформу дядька Сема – на якій отримано прибуток. Вони заплатили другу частку в тренувальних таборах, де їх збирали і навчали, а в цей час інші зайняли їхні робочі місця і місце в громадському житті. Вони заплатили за це в окопах, де вони стріляли і були застрелені; де вони голодували цілими днями; де вони спали у бруді, на холоді і під дощем, слухаючи стогін і крики помираючих.

Але не варто забувати – колись солдатам також платили їхню частку доларів і центів.
Аж до іспано-американської війни включно існувала система винагород, і солдати та моряки воювали за гроші. Під час Громадянської війни їм виплачували бонуси, часто до вступу на службу. Уряд чи штати платили до $1 200 за вступ на військову службу. В іспано-американській війні вони також отримували грошові винагороди. Коли ми захоплювали кораблі, всі солдати отримували свою частку винагороди – принаймні, мали б отримувати. Потім було вирішено, що вартість війни можна зменшити, відміняючи всі грошові винагороди, але призиваючи солдат на службу силком. І після цього солдати вже не могли вигідно продавати свою працю. Всі решта могли, а солдати не могли.

Наполеон одного разу сказав:
«Всі люди закохані в нагороди… вони, безсумнівно, прагнуть їх».

Атож, розвиваючи наполеонівську систему – бізнес нагород – уряд зрозумів, що може отримати солдат меншим коштом, тому що хлопцям подобалися медалі. До Громадянської війни не було медалей. Потім Конгрес заснував Медаль Пошани. Це полегшило призов на військову службу. Після Громадянської війни не з'являлося нових медалей до іспано-американської війни.

У Світовій Війні ми використовували пропаганду, щоб ці хлопці прийняли військову повинність. Людям вселили думку, що не вступити до армії – це сором і ганьба.

Настільки жорстокою була ця військова пропаганда, що навіть Бог був до неї залучений. За деяким винятком наші священнослужителі приєдналися до ажіотажу вбивати, вбивати, вбивати. Вбивати німців. Бог на нашому боці… це божа воля, що німців слід вбивати.

А в Німеччині добросердечні пастори закликали німців вбивати союзників, щоб догодити тому самому Богу. Це була частина загальної пропаганди, створеної, щоб налаштувати людей на війну і убивства. 

Прекрасні ідеї були вигадані для наших хлопців, котрих посилали помирати. Це була «війна для того, щоб покінчити з усіма війнами». Це була «війна, щоб врятувати світ заради демократії». Ніхто не казав їм, доки вони марширували, що їхній похід на війну і смерть будуть означати величезні воєнні прибутки. Ніхто не казав цим американським солдатам, що їх можуть вбити кулями, виготовленими тут же їхніми власними братами. Ніхто не сказав їм, що кораблі, на яких вони попливуть, можуть бути потоплені торпедами з підводних човнів, побудованих за патентами Сполучених Штатів. Їм просто сказали, що це буде «славною пригодою».

Тому, забивши їхні голови патріотизмом, було вирішено, що вони також можуть платити за війну. І їм дали гарну зарплатню в $30 доларів на місяць.  

Все, що їм слід було робити задля цієї щедрої суми – це залишити своїх дорогих коханих, покинути роботу, лежати в болотних шанцях, харчуватися консервами і вбивати, вбивати, і бути вбитими. 

Але постривайте!
Половина цієї суми (а це трохи більше, ніж клепальник на суднобудівному заводі чи робітник фабрики спорядження отримували за день, перебуваючи вдома у безпеці [десь 1000 доларів на сучасні гроші – примітка перекладача] відбиралася у солдата, щоб підтримати тих, хто був на його утриманні, так щоб вони не стали тягарем для цієї країни.

Потім його зобов'язали платити страхові внески на можливі нещасні випадки – як платить роботодавець в просунутому штаті – і це вартувало йому 6 доларів на місяць. Солдату залишалося менше 9 доларів на місяць.

І, напевне, найобразливіше з усього цього – солдат був фактично змушений платити за власне спорядження, одяг і харчі, купуючи «Облігації Свободи». В результаті більшість солдат не отримували нічогісінько у день видачі зарплатні. Їх примусили купувати «Облігації Свободи» за $100, а потім викупили їх – коли вони повернулися додому з війни і не могли знайти роботи – за $84 і $86. І солдати купили облігацій на загальну суму в $2 000 000 000!

Так, солдат платить за більшу частину рахунку. Але і його родина також платить. Вона платить такими ж розбитими серцями, як і він. Ночами, доки він лежить в окопах, спостерігаючи за пролітаючими мимо осколками, їх мучить безсоння – його батька, його матір, його дружину, його сестер і братів, його синів і дочок. Коли він повернувся додому без ока, чи без ноги, чи з порушеною психікою, вони також страждали – також, а інколи незрівнянно більше, ніж він. Так, і вони також заплатили доларами, які привласнили виробники спорядження, банкіри, суднобудівники і лихварі. Вони також купили урядові облігації і збагатили банкірів після укладення миру під дією фокуса-покуса з маніпулюванням ціною облігацій. 

І навіть тепер родини поранених, психічно скалічених, і тих, хто ніколи не повернувся до нормального життя, як і раніше страждають і продовжують сплачувати за рахунками війни.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
Як подолати цей рекет?

Отже, це – рекет. 
Дехто отримує прибуток – решта платить. Але є спосіб це зупинити. Ви не зможете покінчити з ним, влаштовуючи конференції з роззброєння. І не можете позбутися цього мирними перемовинами в Женеві. Групи з благими намірами, але недієздатні, не зможуть вирішити це питання резолюціями. Всього цього можна досягти, лише позбавивши війну прибутків.

Єдиний спосіб знищити цей рекет – це мобілізувати капіталістів, промисловців і працівників компаній до того, як будуть призвані до війська наші молоді мужні люди. За місяць перед тим, як уряд збереться призивати молодих людей на службу – він повинен мобілізувати капіталістів, промисловців і працівників. Нехай будуть мобілізовані чиновники, директори і високопоставлені керівники військових заводів, виробники спорядження, суднобудівники, літакобудівники, виробники інших товарів, всі ті, хто збагачується на війні, а також банкіри і спекулянти – щоб отримувати $30 доларів на місяць, таку ж платню, що й юнаки в окопах.

Нехай працівники на цих заводах будуть отримувати таку ж зарплатню – усі працівники, усі президенти, всі керівники, всі директори, всі менеджери, і всі, хто обіймає урядові посади – нехай всі в країні будуть обмежені сумарним місячним доходом, який отримує солдат в окопах!

Нехай усі ці королі і магнати, хазяї бізнесу, всі працівники промисловості, і всі наші сенатори, губернатори і начальники віддають половину місячної платні в $30 доларів своїм сім'ям, нехай оплачують ризики війни, страховки і нехай купують облігації.
Чому б їм так не вчинити?

Їм ніщо не загрожує, їм не загрожує смерть, скалічені тіла чи спотворення психіки. Вони не сплять в заболочених окопах. Вони не голодують. Все це загрожує лише солдатам!
Дайте капіталістам, промисловцям і працівникам тридцять днів на обдумування усього цього, і через тридцять днів ви зрозумієте, що війни не буде. Це знищить військовий рекет – це і ніщо інше.

Можливо, я надто оптимістичний. Капітал, звісно, буде проти цього. Капітал не дозволить забрати у нього воєнні прибутки до тих пір, доки люди – ті, котрі страждають і розплачуються – не зрозуміють, кого вони обирають до урядових структур, повинні виконувати їхні вимоги, а не розпорядження тих, хто отримує зиск від війни.

Інший крок, який слід зробити у цій боротьбі для усунення воєнного вимагання, це обмежений плебісцит для оголошення війни. Плебісцит не для усіх виборців, а лише для тих, хто буде призваний воювати і помирати. Не буде толку, якщо 76-річний президент військового заводу, чи плоскостопий глава міжнародної банківської компанії, чи косоокий менеджер фірми-виробника уніформи – ті, котрим сняться надзвичайні доходи у випадку війни – будуть голосувати у питанні щодо початку війни. Їх ніколи не призвуть на війну, щоби вони спали в окопах і були вбитими. Тільки ті люди, котрі будуть ризикувати своїм життям за свою країну, повинні бути наділені привілеєм голосування для визначення, чи має країна вступати у війну.

Існує певний досвід надання права голосу лише тим, кого це стосується. У багатьох наших штатів є обмеження щодо тих, кому дозволено голосувати. У більшості штатів обов'язковим є вміння читати й писати, щоб голосувати. В деяких штатах ви повинні мати власність. Буде доволі просто організувати щорічну реєстрацію молодих людей, придатних до військової служби, з медичним обстеженням, як це робилося під час Світової Війни. Ті, хто буде визнаний придатними до служби і, відповідно, будуть призвані у випадку війни, будуть мати можливість голосувати на обмеженому плебісциті. Це вони повинні мати повноваження вирішувати – а не Конгрес, в якому рідко хто перебуває у призовному віці, а ще менше серед них тих, хто має нормальну фізичну форму для того щоб тримати зброю.

Лише ті, кого можуть призвати на війну, повинні мати право голосу.   

Третій крок у цій справі знищення воєнного рекету – це переконатися, що наші збройні сили – це дійсно сили для оборони. На кожному засіданні Конгресу постає питання подальшого виділення коштів.

Тилові адмірали у Вашингтоні (а їх завжди забагато) дуже спритні лобісти. І вони розумні. Вони не вигукують «Нам треба багато військових кораблів, щоб вести війну з цією країною чи іншою». О, ні. Перед усім, вони дають зрозуміти, що Америці загрожує могутня воєнно-морська держава. Практично щодня ті ж адмірали будуть говорити, що могутній флот уявного ворога ось-ось завдасть  раптового удару і знищить 125 000 000 людей. Ось так просто. Потім вони починають вити про необхідність збільшення флоту. Навіщо? Щоб вразити ворога? О, ні. О, ні. Лише з метою оборони.

Потім раптово вони розпочинають маневри в Тихому океані. Для оборони. Ха-ха.
Тихий океан дуже великий. Ми маємо довжелезну берегову лінію. Будуть маневрувати поблизу берега, чи на відстані двохсот-трьохсот миль? О, ні. Маневри будуть проведені за дві-три, а можливо навіть за три з половиною тисячі миль від берега.

Японці – горді люди, звісно, будуть вельми задоволені, помітивши флот Сполучених Штатів так близько від берегів Японії. Такими ж задоволеними, якими були б мешканці Каліфорнії, якби раптом вони побачили у вранішньому тумані японський флот, що затіяв воєнні ігрища під Лос-Анджелесом. 

Логічно законодавчо обмежити перебування кораблів нашого військового флоту в межах 200 миль від берегової лінії. Якби такий закон існував у 1898 році, то «Мен» ніколи б не попав до гаванського порту. Він ніколи б не був підірваний.  Не було б війни з Іспанією з супутніми втратами життів. Двохсот миль достатньо, на думку експертів, для оборони. Наша країна не зможе розпочати наступальну війну, якщо її військові кораблі не зможуть плавати далі 200 миль від берегової лінії. Літакам, можливо, буде дозволено відійти на 500 миль від берега з розвідувальною метою. І армія ніколи не повинна залишати територіальні межі нашої країни.

Підсумовуючи: три кроки, які необхідно здійснити для знищення воєнного рекету:
    •    Ми повинні ліквідувати військові прибутки.
    •    Ми повинні дозволити молоді на нашій землі, котра буде тримати зброю, вирішувати, чи бути війні.
    •    Ми повинні обмежити наші збройні сили цілями оборони.

ЧАСТИНА П'ЯТА
До дідька війну!

Я не настільки нетямущий, щоб вірити, що війна вже у минулому. Я знаю, що люди не хочуть війни, але немає сенсу говорити, що нас не втягнуть у чергову війну.

Якщо озирнутися, то Вудро Вільсон був переобраний президентом в 1916 році на тій платформі, що він «стримав нас від війни» і на тій обіцянці, яка малася на увазі, що він «утримає нас від війни». Але через п'ять місяців він надіслав прохання до Конгресу щодо оголошення війни Німеччині.

 Упродовж цього п'ятимісячного інтервалу людей не питали, чи не змінили, бува, вони своєї думки. Тих 4 000 000 молодих чоловіків, котрі одягли уніформу і пішли чи попливли, не питали про те, чи хочуть вони страждати і помирати.

Тоді що ж послужило причиною для нашого уряду змінити своє рішення настільки раптово?
Гроші.

Комісія, створена союзниками, як можна згадати, виникла відразу перед оголошенням війни Сполученими Штатами. Ця комісія звернулася до Президента, і Президент призначив групу радників. Глава союзницької комісії виступив перед цією групою і Президентом.

Якщо прибрати з цього виступу дипломатичну мову, ось що він їм сказав:
«Немає сенсу обманювати себе далі. Справа союзників програна. Ми тепер повинні вам (американським банкірам, американським виробникам зброї, американським промисловцям, американським спекулянтам, американським експортерам) п'ять чи шість мільярдів доларів.
Якщо ми програємо війну (а без допомоги Сполучених Штатів ми точно програємо), то ми, Англія, Франція та Італія, не зможемо повернути ці кошти… і Німеччина також не зможе.
Так що…»

Якби секретність була поза законом під час військових перемовин, і преса була б допущена на конференцію, чи радіо було присутнім для віщання засідань, Америка ніколи не була б втягнена у Світову Війну. Але ця конференція, як і всі військові перемовини, була оповита завісою найсуворішої секретності. Коли наших хлопців послали на війну, їм сказали, що це була «війна, щоб зробити світ безпечним для демократії» і «війна, щоб покінчити з усіма війнами».

Однак тепер, вісімнадцять років потому, у світі менше демократії, ніж тоді. Крім того, яке наше діло, чи живуть Росія, чи Німеччина, чи Англія, чи Франція, чи Італія, чи Австрія за демократій чи монархій? Фашисти вони чи комуністи? Наша проблема – це зберегти нашу власну демократію. [Смедлі Батлер припустився серйозної і великої помилки, тому що згідно з Конституцією Сполучених Штатів Америки, кожному штату в союзі гарантована республіканська форма правління, а не демократична – примітка перекладача].

І зовсім мало було зроблено, якщо взагалі щось робилося, для того, щоб Світова Війна була дійсно війною за припинення усіх воєн.

Так, у нас проводилися конференції із роззброєння і обмеження озброєнь. Але вони нічого не значать. Одна тільки-но провалилася; результати іншої анульовані. Ми надсилаємо наших професійних військових, моряків, політиків і дипломатів на конференції. І що відбувається?

Професійні військові не хочуть роззброюватися. Жоден адмірал не хоче залишитися без корабля. Жоден генерал не хоче залишитися без військ. Це позбавить їх роботи. Вони не за роззброєння. Вони не можуть стояти за обмеження озброєнь. І на всіх цих конференціях, нехай на задньому плані, шастають всемогутні зловісні агенти тих, хто отримує прибутки від війни. Вони слідкують за тим, щоб ці конференції не призвели до роззброєння чи серйозного обмеження озброєнь.

Головною метою будь-якої держави на подібних конференціях є не досягнення роззброєння і попередження війни. Ні, мета кожної держави – забезпечити собі перевагу в озброєннях над потенційним ворогом.

Є лише один спосіб дійсного роззброєння. Всі країни повинні зібратися разом і знищити кожен корабель, кожну гармату, кожну гвинтівку, кожен танк, кожен військовий літак. Та навіть якби це стало можливим, то й цього б виявилося замало.

Наступна війна, згідно з думкою експертів, буде вестися не з допомогою військових кораблів, не артилерією, не гвинтівками і не кулеметами. Вона буде вестися смертельними хімікатами і газами.

Кожна країна у секреті від інших вивчає і вдосконалює новітні і жахливі види повного знищення своїх ворогів. Так, кораблі будуть будуватися далі, і порох, і гвинтівки будуть вироблятися у більших кількостях, так як виробники спорядження повинні мати величезні прибутки. І солдати, звісно, повинні одягати уніформу, так як виробники уніформи також повинні мати свій дохід від війни.

Але перемога чи поразка будуть залежати від уміння і винахідливості наших вчених.

Якщо ми примусимо їх працювати над створенням отруйних газів і все жорстокіших машин та вибухових речовин, то у них не залишиться часу для корисної роботи на процвітання країни. А якщо ми примусимо їх робити корисну роботу, то ми всі зможемо зробити більше коштів з миру, ніж з війни – навіть ті ж виробники зброї.

Атож… Я кажу, 
ДО ДІДЬКА ВІЙНУ!  

Джерело: talesofhonorpodcast