Тут мєдвєдєв погрожує світу ядерною війною у разі, якщо росію заженуть у міжнародно визнані кордони 1991 року.
Правильною відповіддю світу було б повторити досвід власне 1991 року – коли срср розпався так, що ніхто навіть і не помислив про застосування ядерної зброї.
Навіть війни за повернення колишніх колоній москва відклала на роки і десятиліття.
Це означає — посилення санкцій і ефективна боротьба з їх обходом.
Це означає — посилення тягаря війни для росіян. І влади, і підданих.
Конкретніше — удари по території рф, дедалі дошкульніші, і розгром московських полчищ в Україні завдяки перевазі в технологіях.
Досягнення цього, втім, потребує від Заходу суттєвої зміни в підходах. Це важко — через інерцію, російські заходи впливу, зростання популізму і подібне.
Україна не може безпосередньо впливати на ситуацію в західних країнах. Єдиний чинник — захоплення боротьбою Української армії і народу у 2022, на яку ніхто не сподівався — вже відпрацював своє.
Наглувата поведінка української влади в стилі «дай мільйон, дай мільйон» не тільки не допомагає — а сприяла швидшому розвіюванню позитивного міфу про Україну.
У цьому сенсі виступ Володимира Зеленського на Мюнхенській конференції з безпеки — радше невдалий.
Не зважаючи на всі милі українському серцю і правильні з точки зору українця посили. Ба більше: саме через них.
Бо, хочемо ми того чи ні, ми не сприймаємось як беззастережний пріоритет у боротьбі зі світовим злом. Це неправильно і несправедливо — але це так.
І про тому у нас немає варіанту «надутись і образитись». Нас залюбки залишать сам на сам із агресором – і ми або загинемо в безнадійній боротьбі, або згинемо в результаті капітуляції.
Допомога Заходу — це досі та єдина «срібна куля», здатна зупинити московського монстра.
Як ми можемо її отримати?
1. Зміною повідомлення назовні
Відмовитись від звичної і набридливої пісні про те, що ми всіх захищаємо від російської загрози. «Всі» так не думають. Принаймні, поки.
Натомість ми маємо:
- поширювати інформацію про наші досягнення. А для того їх треба мати (див. далі);
- ініціювати спільні з партнерами взаємовигідні проекти (і зокрема у ВПК);
- бути «дорослішими дорослих» і знаходити та пропонувати взаємовигідний вихід з конфліктів – від республіканців США до польських фермерів.
Для цього треба відмовитись від внутрішніх ревнощів і використовувати можливості всіх і вся, і надавати їм підтримку. Поки нас усіх не загнали в глухий кут.
2. Генерувати для світу позитивні сигнали
«Зеленський посварився з військовим керівництвом і звільнив Залужного», «Зеленський знов не випустив Порошенка», «Українські підприємці скаржаться на тиск і корупцію» – це неправильні повідомлення, які вбивають довіру і посилюють наших противників.
Але ще більшою помилкою є спроба боротись із ними, закриваючи роти незгодним і намагаючись заглушити критику торохкотінням «марафону» і телеграм-помийок.
Такий підхід — сам по собі негативний меседж.
Тому єдиний ефективний спосіб зняти трансляцію назовні проблем – це їх вирішити.
3. Грати за правилами в сценарії, який обрали українці
Цей сценарій — вступ до ЄС і НАТО.
І в рішенні Євроради про початок переговорів, і в угодах про співпрацю в галузі безпеки (не гарантії!) з Великою Британією, Німеччиною та Францією, і в рекомендаціях США дуже чітко сформульовані очікування.
Політична демократія, верховенство права, плюралізм (багатопартійність) у парламенті, незалежність антикорупційних органів… тобто, рівно протилежне тому, куди пхають Україну «менеджери» президентського офісу.
Вереском «не буде допомоги — ви нам не партнери» усього сказаного не замінити. Навпаки, такі речі лише радують путіна з його мєдвєдєвими, показуючи, чи варто ризикувати заради таких друзів ядерною війною.
Для всього сказаного є інструмент — Уряд національної єдності (чи вже й порятунку). Але Зеленський поки чіпляється за своїх «5-6 менеджерів»…
Тим часом наближається шторм.
