Ескалація в Перській затоці
Стратегічний глухий кут Вашингтона.
Експерти з багаторічним досвідом у розвідці та військовому плануванні зазначають, що американські удари по Ірану не досягають стратегічних цілей, тоді як дії Тегерана у відповідь демонструють високу ефективність і ставлять під загрозу позиції США та їхніх союзників у регіоні.
Колишній аналітик ЦРУ Ларрі Джонсон і полковник армії США у відставці Лоуренс Вілкерсон наголошують: Вашингтон ризикує виснажити свої ресурси в затяжній кампанії, у якій Іран утримує ключові козирі.
Тактичні реалії: обмежені можливості та зростання втрат
За оцінками Ларрі Джонсона, США стикаються з фундаментальною проблемою боєприпасів. Удари по іранських цілях завдаються переважно крилатими ракетами типу Tomahawk і JASSM, а також обмеженою кількістю високоточних ракет PrSM.
Виробництво ATACMS припинено, а запаси PrSM на 2026 рік украй скромні — лише близько 54 одиниць.
Командування США на Індо-Тихоокеанському та Європейському театрах воєнних дій також претендують на ці ресурси, що створює гострий дефіцит. Кожна серія ударів по південному узбережжю Ірану невідворотно скорочує арсенали, які неможливо швидко поповнити, особливо з огляду на залежність від рідкісноземельних елементів, постачання яких контролює Китай.
На відміну від США, Ірану достатньо зосередити зусилля на відносно невеликій кількості цілей: ключових авіабазах у Йорданії, включно з Аль-Азраком, де розміщені F-18 і F-35, а також у Кувейті, Бахрейні, Катарі, ОАЕ та на логістичних вузлах.
Регулярні удари по них, зокрема із застосуванням безпілотників типу Shahed-136, роблять бази практично непридатними для експлуатації. Експерти відзначають успішні влучання по порту Фуджейра в ОАЕ, супертанкерах і великому складі в Кувейті — без ефективної протидії американської ППО.
Джонсон наголошує: Ірану не потрібно атакувати сотні цілей — достатньо систематично виводити з ладу 8–10 критично важливих об’єктів.
Стратегічна перевага: Ормузька протока та ядерний чинник
Лоуренс Вілкерсон акцентує увагу на центральному елементі конфлікту — контролі над Ормузькою протокою. Саме тут Іран посідає домінантну позицію, що дає йому змогу паралізувати значну частину світових постачань нафти.
Спроби дипломатичного врегулювання за допомогою меморандумів про взаєморозуміння та альтернативних каналів, включно з пропозиціями Катару, зазнали невдачі. Оман та інші гравці схильні діяти відповідно до власних інтересів, а не під тиском Вашингтона.
Ядерне питання залишається другим наріжним каменем. Експерти висловлюють сумніви щодо наявності у США реального плану нейтралізації іранської ядерної програми. Наземна операція — єдиний спосіб установити фізичний контроль над матеріалами — видається вкрай ризикованою.
Вілкерсон зазначає, що Іран, можливо, вже має зібрані боєголовки на носіях, готові до застосування в разі подальшої ескалації, особливо на тлі дій «Ізраїлю» в Лівані. Трамп, за його словами, демонструє відсутність чіткої стратегії, послуговуючись риторикою та натяками на крайні заходи.
Ширший контекст: виснаження коаліції та глобальні гравці
Ситуацію погіршують неприємні реалії. Коаліція, яка підтримує США, стикається з перенапруженням сил: військові ресурси зосереджені вздовж узбережжя Перської затоки, але це не змінює базової стратегічної динаміки.
Удари по Ірану, за словами Вілкерсона, лише «роблять могилу глибшою», тоді як Тегеран демонструє стійкість, спираючись на підтримку росії та Китаю. Пекін і москва є важливими чинниками, які стримують реалізацію агресивніших сценаріїв.
Контроль над Ормузькою протокою надає Ірану асиметричну перевагу: навіть загроза мінування або атак на танкери спричиняє різке зростання цін на енергоносії.
Аналітики зазначають, що сучасні іранські можливості — поєднання берегових протикорабельних ракет, безпілотників, підводних і надводних безпілотних апаратів — роблять прорив через протоку надзвичайно дорогим.
Водночас запаси високоточних боєприпасів у США обмежені через багаторічне використання в інших конфліктах, а промислова база не готова до швидкого нарощування виробництва.
Перспективи: ризик затяжної війни та ескалації
Експерти сходяться на думці, що нинішня траєкторія веде до затяжного протистояння, вигідного Ірану. Вашингтон витрачає непоповнювані ресурси на тактичні удари, тоді як стратегічні цілі — контроль над протокою та ядерна програма — залишаються недосяжними.
Перекидання сил і засобів до «Ізраїлю», якщо воно відбудеться, лише створить нову вразливу ціль.
За умов, коли традиційні інструменти військової переваги впираються у свої межі, а глобальні ланцюги постачання та союзницькі зобов’язання проходять стрес-тест, конфлікт у Перській затоці ризикує стати каталізатором ширшої перебудови балансу сил.
Як зазначають Джонсон і Вілкерсон, відсутність чіткої стратегії в американського керівництва лише посилює позиції тих, хто готовий до тривалого протистояння та використовує географію й асиметрію на свою користь.
Розвиток подій вимагатиме від усіх учасників конфлікту ретельного зважування ризиків: від локальної ескалації до глобальних економічних потрясінь.
В епоху економічних війн і гібридних загроз саме контроль над критично важливими логістичними вузлами на кшталт Ормузької протоки визначає не лише результат окремої кризи, а й контури майбутнього світового порядку.
