Еволюція? Пристосуванство?

Ранком з бігборду на Європейській, який обліз від дощів квадратними частинами, на нас улесливим оком глипнула дещиця чиєїсь пещеної, вгодованої фізії. «Євг… Мур» - ще читалось у патьоках ржі. «А-а-а, Мураєв!», – пробило нас на здогад про спробу зманкуртизованої до самого пупа мразоти видряпатися на верхи владної драбини, мало не на дві коцюби. Це ще до війни ця заброда переконувала нас, що вона «еталонно наша».

Мізки, хизуючись, зблиснули ерудицією (ми за цих хвальків  перепрошуємо), згадавши латинську мудрість про panta rei – геть усе тече, перевертається, переінакшується, перероджується, перефарбовується. Еволюція, матері її ковінька.

Тема – з важких, на які у кожного, кому не «какаяразніца», своя відповідь. У тих, кому «нікакой», відповіді узгоджені з гундосиками до останньої коми і зводяться до банального «від Трандичихи»: «сам такий!».

Ті ж, хто здатен відрізнити асфальт від оборонного замовлення, визнають: не лише можна, а й треба пробачати помилку молодості, якщо та помилка, зокрема, так кумедно човгає килимком і пронизливо промовляє «ма-ма». Помилка помилкою, але ж як було гарно. І є.

Атож, тут усе просте, як хвіртка. Можна бовтатися між партіями, як шлак в ополонці – позавчора вабив «Капітал» опасистою товщиною істин в останній пролетарській інстанції, вчора розумом стерялися від працьовитої коси, сьогодні за Демсокиру живота не пожаліємо. Навіть не обов'язково переконувати електоральну масу у тому, що народився із сокирою, марив тією ж Демсокирою з п'ятого класу, головне щоби вистачило гречки (цукру, олії) для роздачі у якості ідеологічного аргументу. І нічого соромитися – еволюція. 

А спробуйте-но поміняти характер, звички, усе культурне, інтелігентне чи навспак, інстальоване до вас всередину дідом-бабою, батьківською ременякою, школою, вузом, літературою, телевізором, вулицею, підворіттям! Звичайна людина? Не Ківа? Тоді спускайтеся, куме, на дно – нічого у вас не вийде: оте ваше закладене навіки. І якщо воно дійсно зорієнтоване на посмішку Джоконди, на «Щедрий вечір добрим людям на весь-вечір», на Тарасове «Борітеся – поборете!», то й мем з руським кораблем не викликатиме пацанського шалу: «Ото сказав!».

Очі від матюка закотила все та ж квартальна публіка.  

Можна всерйоз говорити про політичні погляди квартальних шоуменів з двома орденоносцями включно? Про філософо-світоглядні засади юриста з дипломом, загорнутим у шмат сала? Про військово-стратегічні уявлення припадкової служки Безуглої? Про… und so weiter.

Свинувате хамство «лідерів думки» дуже специфічного громадянського контингенту знівелювало відповідальність, честь слова, повагу до чужої позиції. Блазні дореготалися до того, що обеззброїли, розмінували, зашашличили країну і тепер корчать із себе боневтіків.
Еволюція? Та ні, отут вона – чистісінької води пристосуванство. У передчутті розплати.

P.S. Уявімо, панове, що окупант увійшов до Полтави. Одведи й одступи в реалі.

Хтось може напевне сказати, у якому кашкеті вийшов би зустрічати «асвабадітєлєй» місцевий Попандопуло? Цукермен Фьодорович? Ми й шеляга не поставимо проти його всотаного з дитинства поклоніння материному партквитку і власній жовтеняцькій зірочці. А оте передвоєнне дефіле під пам'ятником чужої слави?

То ж совкова душа кричала. А вона не еволюціонує, лише пристосовується, конфірмує, хамелеонствує.