Гарно написані промови не роблять із блазня державника
Для когось і зєлємарафон зі «Сватами» — то справжня «висока культура». Що вже казати про стан освіти із наукою в Україні.
(Текст подано мовою оригіналу зі збереженням авторської стилістики без виправлень і скорочень. Увага! Присутня ненормативна лексика).
Під час війни проти нацистської Німеччини прем'єр-міністру Вінстону Черчиллю принесли на розгляд бюджет Об'єднаного королівства. Погортавши документ, очільник британського уряду запитав:
– А де ж витрати на культуру?
– Так війна ж іде! Яка культура, сер?
– Якщо немає культури, навіщо ми тоді воюємо? — здивувався Черчилль.
А для Зе-влади, зокрема, особисто для «найвеличнішого лідора світу й сучасності» (за версією Андрія Єрмака), бюджет на культуру під час війни такої важливості немає. Гроші мають спрямовуватися... на «95 Квартал» і дороги!
Безумовно, під час війни, основний бюджет має бути спрямований на армію, а всі другорядні видатки мають бути скорочені. Проте відколи це культура стала другорядною, особливо під час війни за ідентичність, в якій саме культура є бронею для виживання та безпекою для існування нації?
100 років тому, також під час війни за існування Української Держави, завдяки нашій культурній дипломатії, «Щедрик» став найвідомішою американською різдвяною мелодією «Carol of the bells». Знаково, що є таким і до сьогодні.
Українська республіканська капела Олександра Кошиця поїхала до Європи, а згодом — до США за задумом, підтримкою та промоцією Симона Петлюри — показати на прикладі української культури. Власне, тією музикою, що ми — не більшовики, навпаки — ми воюємо проти більшовиків...
Одна з європейських рецензій на «Щедрик» була наступною: «Уряд Української республіки підтримує національну культуру так високо, що є ідеалом для інших держав». Це було 100 років тому, коли ми, на жаль, таки програли більшовикам країну, але не програли культуру, як би вони не намагалися її знищити за всі ці десятиріччя.
Але зараз російські неочекісти повторювати власних помилок не збираються. Їхня мета — «добити» все українське, й українську культуру — як основний корінь ідентичности.
Без збереження й розвитку української культури, без її голосу у світі, нам не перемогти у війні за існування української нації. Проте, на жаль, українська влада цього не розуміє, бо, щоби це розуміти, треба думати про державу та націю трохи більше, ніж про себе та свої рейтинги.
Ось, чому гарні промови, виступи на найбільших політичних майданчиках та визнання у всьому світі ще не роблять тебе ні Петлюрою, ні Черчиллем. Державником треба бути, а не вдавати.
